Тарас Шевченко "Смерть Віргінії". Акварель, туш. 1836 р.

Готхольд Лессінг та його трагедія «Емілія Галотті»

У 1772 році з-під пера Готхольда Лессінга на світ з’явилась п’єса, яка підхопила загальний успіх драматурга (уже відомого за творами «Лаокоон» і «Мінна фон Барнхельм») і піднесла його ще вище. Новою працею письменника стала драма «Емілія Галотті».

Історія, яку читач дізнається зі сторінок, не зовсім нова – основою для написання п’єси стала розповідь історика Тіта Лівія. У ній автор розповідає про нещасну долю плебейки Віргінії, котру хотів взяти за дружину сенатор Аппій Клавдій. Батько молодої дівчини, безсилий перед владою знатного Клавдія, не знайшов іншого спасіння честі своєї дочки, окрім як вбити її на очах цілого народу. Ця подія стала вирішальною: плебеї у бажанні відновити республіку повстали проти влади патриціїв. Сам Аппій Клавдій покінчив життя самогубством у темниці, куди його заточив народ.

Соціальна структура Стародавнього Риму того часу (першої половини V ст. до н.е.) передбачала поділ населення на стани: плебеїв та патриціїв. Вільне, проте незнатне населення – плебеї – не входило в родові общини, не мало прав втручатись у політику та володіти землею. Знатні громадяни зосередили всю владу в своїх руках, тоді як простолюдинам доводилось терпіти утиски й бідування. Розрив між двома станами невпинно зростав.

Лессінг, як драматург і критик, зацікавився історією Віргінії і не зміг пройти осторонь: він задумав перенести події римської трагедії у свій час. Проблема нерівності в суспільстві жила і на його батьківщині. Територія Німеччини була розшматована і поділена між князями. Тривала боротьба «регіоналізму» та політики згуртованої нації, ще не зовсім було зрозуміло, на чиєму боці знаходиться історична правда. 

Лессінг переніс історію Віргінії в сучасні умови, але зобразити ці події на тлі Німеччини не міг – такий твір не пропустила б цензура. Він знайшов вихід, обравши місцем подій територію італійського князівства Гвасталла. Така зміна дозволила драматургу викласти свої політичні погляди у творі і при цьому зберегти прозорість перед читачами: вони розуміли, що події трагедії могли відбутись і в будь-якому німецькому князівстві.

Одоардо Галотті є центральним образом драми. Він наділений найкращими рисами: чесний, справедливий, сміливий, мудрий, зосереджений на любові та вихованні прекрасної дочки. У ній він вбачає ідеал жіночності і духовної краси. Та й щодо дворянського життя він зберіг холодні почуття. Одоардо береже Емілію від впливу світського життя і чекає щасливої миті, коли вона вийде заміж за чесного графа Аппіані, щоб разом спокійно жити подалі від придворних інтриг.

За сюжетом принц Хетторе Гонзаго закохується у шляхетну красуню Емілію Галотті. Але її батько, непідкупний полковник, зневажає князів та дворянські почесті. І як же підступитись до їхньої родини, щоб попросити руки прекрасної доньки старого Галотті? За неминучим збігом обставин виявляється, що доля молодої вже вирішена і цього ж дня вона має побратись із графом Аппіані. Часу діяти, здавалось би, просто не залишається.

Та для впливового дворянина, як нам вдається побачити у п’єсі, не існує нічого, що могло б завадити здійсненню його волі. Радник принца, Марінеллі, не втрачає можливості догодити своєму повелителю. Хитрим і жорстоким методом він позбувається графа Аппіані і влаштовує усе так, щоб під виглядом надання допомоги Емілія з її матір’ю потрапили у замок принца. Батько Галотті одразу ж прибуває туди, аби забрати свою дочку з розпусного двору і в цей момент на сцені з’являється постать, роль якої не можна недооцінювати. Це графиня Орсіна. Саме з її вуст Одоардо Галотті дізнається про задум принца та справжню причину перебування дочки в замку. У сліпій люті, ненависті до пихатого дворянства, до самого принца люблячий батько готовий скоїти найстрашніший злочин.

Старий Галотті виявляє стоїцизм у захисті моралі (своєї, не придвоної) і за першої ж нагоди показує, що вміє ненавидіти і діяти рішуче.

Емілія, дочка Одоардо, наділена у Лессінга бездоганними рисами: скромна, побожна, мудра. Для неї одна лише думка про гріх уже є гріхом, а піддатись спокусі дівчина вважає моральним падінням. У сцені, коли читач вперше зустрічає Емілію, стає одразу зрозуміло, що ця дівчина повністю віддана благочестивим переконанням і готова пожертвувати всім, аби бути їм вірною. Адже зі сльозами на очах вона забігає до матері і кається в тому, що не вона, але принц порушив священні молитви і зізнався у своїх ницих намірах.

«Для неба наше бажання молитися – уже молитва. А бажання грішити – теж гріх».

Юна Галотті дотримується тих самих політичних переконань, що і її батько. Тому зовсім не дивно, що і в діях, і в самому Гонзаго вона бачить тільки відразу і насилля, піддатись яким неможливо – краще зустріти смерть. Вона не знає більшого нещастя, ніж зійти зі шляху істини.

Тому, як і в оригінальному сюжеті, Одоардо і Емілія, не бачачи іншого виходу уникнути безчестя й сорому, в небажанні підкоритись свавільному правителю вдаються до героїчної жертви: батько вбиває доньку.  Він не може захистити свою дитину від смерті, але рятує від приниження і ганьби.

Одоардо Галотті і його донька Емілія нічим не поступаються своїм класичним прообразам (Віргінії та її батькові) за силою духу і відданістю моральним переконанням.

У сцені вбивства Емілія грає верхівну роль, переконує батька вбити її, чим надає людяності його вчинку. Тільки тоді Одоардо спроможний принести в жертву найцінніше у своєму житті, коли бачить, що Емілія розділяє його моральні переконання і не може жити в ганьбі.

Принц Хетторе Гонзаго легкодумний, слабохарактерний, живе мріями про розваги, проте має і хороші риси простої людини і, можливо, навіть не став би злочинцем, якби не був цим самим принцом. В останній сцені, споглядаючи мертве тіло своєї коханої, у розпачі Гонзаго промовляє до Марінеллі:

«Іди і навіки щезни з моїх очей! … Невже мало того, що володарі, на превелике лихо, такі ж люди, як усі? Невже треба, щоб ще й дияволи прикидалися їхніми друзями?»

Принц гвастальський хоч і здатен на добрі вчинки, має певні лицарські задатки, проте легко піддається впливу інших і своїми невпинними забаганками зумовлює загибель Емілії Галотті, “бюргерської Віргінії”, як ще називав її сам Лессінг.

Марінеллі у Лессінга уособлює досконалий образ дворянського інтригана. Камергер краще від будь-кого вміє виходити сухим із води; він винахідливий, але разом з тим і підступний.

Під час розмови принца і Марінеллі жодного слова або натяку на вбивство графа Аппіані не лунає: радник самостійно вигадує план і лише просить Хетторе дати дозвіл на свободу дій. Коли Орсіна, розлючена ревнощами, розкриває Одоардо підступний план принца, Марінеллі намагається перешкодити їй, натякаючи старому Галотті, що графиня несповна розуму.

Діалог графині Орсіни і Одоардо сповнений натяками, розумінням і недомовками, сповіддю і замовчуванням, відмовою від слів і нетерплячим очікуванням слова. Того самого слова, на яке ніяк не наважується старий Одоардо і яке буде делікатно стримуватись Орсіною.

Лессінг багато вклав у образ графині і її роль вміщується у цих словах:

«… хто за деяких обставин не втрачає глузду, той не має чого втрачати».

Орсіна, може здатись, справді божевільна, імпульсивна і, звісно ж, ревнива, як усі зраджені жінки. Лессінг свідомо показує розум Орсіни в напівмороку божевілля. Її мета, як і мета автора, – звести Одоардо з розуму.

Цікаво, що, на відміну від розповіді Тіта Лівія, у драмі Лессінга події відбуваються не перед народом, не перед незліченними свідками – усі сцени трагедії, включаючи вбивство Емілії, приховані від сторонніх очей. Це й не дивно, бо німецький драматург у першу чергу хотів не закликати до революції, а показати драму людських почуттів, показати, що в кожній людині присутній дух до боротьби за свободу, за гідність, за рівні права. І найголовніше: автор хотів пробудити високу моральність у кожному громадянинові особисто.

На відміну від оригінального сюжету, драма закінчується тим, що принц і Марінеллі залишаються непокараними, а батько Емілії після вбивства доньки віддається до рук правосуддя. Його останні слова:

«А я піду і сам зажадаю свого ув’язнення. Я піду і дожидатиму вас, як свого суддю».

Велика заслуга Лессінга полягає в тім, що він вдався до роздумів над історією про Віргінію і, так би мовити, переписав, створив її ще раз – для суспільства його часу. Розвиток людських почуттів у трагедії поклав основу соціально-політичної проблеми. За політичним мотивом жертви Віргінії Лессінг помітив і розкрив мотив суто психологічний. Втім, хіба можна відділяти психологію однієї людини від психології епохи?

Лессінг наділяє принца навіть певними симпатичними рисами, проте водночас не забуває показати просту істину: правитель – це особа, осліплена владою. Для розпусного володаря забаганка прирівнюється до верховного закону. Довершує образ аморального життя двору постать Марінеллі.

Психологічна драма, що розігрується між батьком і донькою з одного боку, між принцом і його радником з іншого, виграє своїм широким задумом. Майстерно зображені фігури Гонзаго і Марінеллі доповнюють одна одну і якнайкраще відображають правителів, через яких занепадає держава. Образами Емілії і Одоардо драматург показує ідею про те, що у кожній людині приховані героїзм, воля, почуття справедливості і рано чи пізно заради свободи вона здатна на все, навіть пожертвувати найдорожчим. А показавши приватне життя однієї сім’ї, Лессінг просто і досконало зобразив картину суспільства його епохи.

Свою драму Лессінг писав майже 15 років. Він хотів зобразити героїв правдивими і живими. Справді, читаючи, дивуєшся, як автору вдалось вмістити стільки конфліктів, ідей, розкрити характери персонажів і мотиви їхніх вчинків у такій короткій п’єсі.

У Лессінга діалоги персонажів виглядають натуральними й динамічними. Завдяки своїй чітко продуманій,  побудованій і логічно доведеній до кінця структурі, драма «Емілія Галотті» може вважатись зразковою. Готхольд Лессінг був хорошим письменником, а ще кращим мислителем.

Досі відкритим залишається питання, чому Одоардо вбиває свою дочку, а не принца.

Історик Ф. Мерінг стверджує, що таке закінчення п’єси – «ахіллесова п’ята» трагедії. Немає сенсу вбачати в Одоардо вірного підданого або боягуза.

Літературознавець М. Вільмонт висловлює думку, що «Емілія Галотті» – це «перша драма революційного німецького театру, в якій Лессінг відкрито покладає провину за скоєні злочини на політичний режим абсолютизму XVIII ст., а не на окремих злочинців, які випадково потрапили на престол».

Тому вчинок Одоардо Лессінг мотивує тим, що від вбивства чергового правителя нічого не зміниться. Описуючи ж трагедію всередині сім’ї «третього стану», автор має надію, що воля народу до боротьби все-таки жевріє і колись спалахне яскравим полум’ям.

Текст: Надія Мацюк

Література:

  1.         Готхольд Эфраим Лессинг. Драмы. Басни в прозе. – Москва: Художественная литература, 1972. – (БВЛ. Т. 54)
  2.         З. Венегрова. “Эмилия Галотти” Г. Лессинга. Текст издания: журнал “Мир Божий”, 1894, No 9, стр. 164-170.
  3.         Олена Зубенко. Новаторство трагедії «Емілія Галотті» Г. Е. Лессінга. – Полтава. УДК 821.112.2, 2015.
  4.         З. Е. Перфильева. Иррациональное в трагедии Г. Э. Лессинга «Эмилия Галотти». Исскуство диалога. 2008.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.