Ґете чи Лессінґ?

Замальовка Геннадія Демарьова “Ґете й Шиллер” [1], котра опублікована в цьому журналі, примушує співвідносити декотрі риси тогочасного літературного й суспільного процесу з сучасністю. Мало того, якщо не мати на увазі таку мету, навряд чи можна вважати подібні замальовки корисними. Вони набувають ще більшої користі, коли розглядати їх як спробу зрозуміти одну з фундаментальних практичних, теоретичних та літературних епох. Тією мірою, якою німецький трансценденталізм (та взагалі класична філософія Німеччини) є початковою точкою всього подальшого руху теорії, тією ж мірою літературні передумови цієї епохи виявляються для нас почуттєвим скарбом, котрий допомагає краще зрозуміти досягнення подальшої теоретичної думки. У сучасних умовах, несприятливих для будь-якої творчості (літературної, наукової та й теоретичної), може статися, що всі інші шляхи до теоретичної думки заблоковані через байдужість всіх, хто може допомогти швидшому засвоєнню досягнень того часу — часу Лессінґа й Ґете. Рятуй, розуме, будь-яку країну від того, щоби якийсь Керуак збирав натовпи тих, хто бажає щось у його спадщині зрозуміти, а Ґете чи Лессінґ залишалися невідомими так, що про їхню спадщину зрідка розмовляли ледь не “до речі”, ледь не між сумних жартів про навколишнє життя [2].

Лише за кілька десятків років до Керуака тут, куди з Києва можна доїхати поїздом менш ніж за добу, перемагала інша тенденція. Ось які творі збирали повні зали у 1920-х роках:

Мае думки [3] Мої думки
Хацела б быць зярном пшаніцы,

Упасьць на ніўкі вёскі,

Зазалаціцца, безь мятліцы

Даць хлеб смачнейшы трошкі.

Хацела б быць я рэчкай быстрай,

Абегчы родны край!

Дзе напаіць, а дзе скупаць,

А дзе ўтуліцца ў гай,

То зашумець, то зашаптаць,

То спаць ў салодкім сьне,

То зноў сарвацца, зноў гуляць,

Агнём кіпець у дне.

Ды так разгрэцца i сьпяніцца,

Каб ў неба хваляй здаць,

Ўкрасьці сонца, зноў спусьціцца

Й больш сьвета людзям даць.

Прыгарнуць усё ў дарозе,

Каплю шчасьця, долі ўліць,

Думаць ўсюды аб народзе <…>

Хотіла б я зерном пшениці

На вбогу впасти ниву,

Зазолотитись, без мітлиці

Подарувати жниво.

Прудкою хтіла б я рікою

Оббігти рідний край!

Де напоїти, де скупать,

Де обійняти гай,

То зашуміть, то зашептать,

Заснуть в солодкім сні,

То знов зірватись, знов гулять,

Вогнем кипіть на дні.

І спінитись, і не спинитись,

Неба хвилею дістать,

Вкрасти сонце, опуститись,

Більше світла людям дать.

Все в дорозі пригортати,

Краплю щастя всім долить,

Рідний край не забувати

І людей, котрим болить <…>

Спинимося на цих словах. Вони дуже незвичайні майже для всіх, хто намагається зрозуміти щось із того, що залишив по собі якийсь бітник. Ще більш незвичайний настрій другого рядка з кінця. “Й больш сьвета людзям даць” – це вже проти бітництва, коли хтось роздає світло як колись Прометей у драмі Есхіла. Як казав один знайомий білорус про бітників, “іх нібы хтось біў, вось яны і пішуць як пабітыя, часам як пакрыўджаныя — на свет, але значна радчэй на сабе, што прыкра, бо яны не лепш, чым той свет”. Бітники діяли у повоєнну епоху, під міцним тиском відсутності здорових суспільних сил, котрі бачили б у русі до майбутнього кроки до виходу зі суспільних протиріч, до виходу з хаотизації та ірраціоналізації суспільного життя. Навпаки, у США того часу майже будь-який помітний рух обставин, почуттів, теоретичної думки вів у протилежному напрямку — до безодні невідомої до того часу дезорганізації господарського, чуттєвого, теоретичного життя, до безодні загрози агресії, “де промінь мовчить”, як писав Данте. Саме тому спадщина бітників не надихає.

Білоруська поетка, яка написала вірш, що протистоїть бітницьким настроям, відома як Цётка. Її доля також була важкою, але Алоїза Пашкевич (таке її ім’я та прізвище) не зламалася. Вона пішла з життя під час Першої світової війни, пішла в своїм селі, де панувала епідемія тифу. “Даць хлеб смачнейшы трошкі” – ось чого вона прагне. Це значно практичніші прагнення, ніж були в бітників. До чого ж тут питання, котре поставлено як назва статті “Ґете чи Лессінґ”?

Саме до того, що ці дві тенденції — бітницька й класична — є двома полюсами нашого суспільного життя, двома результатами, до котрих може привести вибір мистецьких, теоретичних, суспільних, виробничих засобів. Коли в суспільстві, та мабуть і в країні, починає панувати бітницький настрій, вони можуть піти з життя чи гнити. Країна може втратити навіть свої терени, політична влада — навіть ілюзорний авторитет, ідеологи — навіть залишки істини, навіть видимість наявності ідеалу.

Йдеться, таким чином, взагалі про тих, хто більш-менш впевнено зробив вибір на користь життя проти загнивання, на користь буття проти володіння (мати чи бути? [4]), на користь партії мислення проти партії порядку, на користь економічної ефективності проти збільшення прибутку та валового обігу. Отут постає наше питання “Ґете чи Лессінґ?” – питання всередині партії мислення, питання того, наскільки довго та плідно втримаємось ми на її засадах. Бо бувають часи, коли не доводиться розраховувати на творчість народу: коли він мовчить.

Я там біўся, я там віўся,

Я ім хаты паламаў,

A ўсё ж такі не дабіўся,

Каб народ свой голас даў!..

Я там бився, я там вився.

Там хатки порозкидав,

Від народу ж не добився,

Щоб хоч голос він подав…

Насправді саме у такий час вибір “мати чи бути”, “мислення чи порядок” має стати найбільш історично значним, найбільш плідним не тільки для нас, але й для наших нащадків. Людство вже не вперше звертається при осмисленні такого вибору до долі Ґете. Його та Шиллера портрети були у кімнаті нарад редакції часопису “Сучасник” («Современник»), де Некрасов, Чернишевський та Добролюбов збиралися для спілкування щодо подолання всезагальної байдужості у тогочасній Росії [5]. Навряд чи зараз байдужість обмежується Росією. Не додає оптимізму не лише українське, але й польське життя. Що стосується Білорусі, Цётка там майже зовсім забута. Забуті Чернишевський та Добролюбов у Росії. Тим цікавіше буде прочитати те, що у добу суспільної байдужості один видатний німецький гегельянець написав про Ґете:

“Ми звертаємо увагу лише на один пункт. Ґете в своїх творах двояко ставиться до німецького суспільства свого часу. То він ворожий йому; воно противне йому, і він намагається тікати від нього, як в «Іфігенії», і взагалі під час подорожі Італією; він повстає проти нього, як Ґец, Прометей і Фауст, обсипає його гіркими глузуваннями Мефістофеля. То він, навпаки, зближується з ним, «пристосовується» до нього, як у більшості своїх віршів із циклу «Лагідні ксенії» і в багатьох прозових творах, вихваляє його, як у «Маскарадних ходах», навіть захищає його від напору історичного руху на нього, особливо у всіх творах, що стосуються французької революції. Річ не тільки в тому, що Ґете визнає окремі сторони німецького життя на противагу іншим сторонам, які йому ворожі. Часто це тільки прояв його різних настроїв; у ньому постійно точиться боротьба між геніальним поетом, якому убозтво навколишнього його середовища вселяє огиду, і обачним сином франкфуртського патриція, високоповажним веймарським таємним радником, який бачить себе змушеним укладати з цією злиденністю перемир’я і пристосовуватися до неї. Так, Ґете то колосально великий, то дрібний; то це непокірний, глузливий геній, що нехтує світом, то обережний, всім задоволений, вузький філістер. Отак Ґете був не в змозі перемогти німецьке убозтво; навпаки, воно перемагає його; і ця перемога убозтва над найвеличнішим німцем є найкращим доказом того, що «зсередини» це убозтво взагалі не можна перемогти. Ґете був надто різнобічний, він був дуже активною натурою, надто зітканий із плоті та крові, щоби шукати порятунку від убозтва в шиллерівській втечі до кантівського ідеалу; він був надто проникливий, щоби не бачити, що ця втеча кінець кінцем зводилася до заміни плоского убозтва пишномовним. Його темперамент, його енергія, всі його духовні прагнення штовхали його до практичного життя, а практичне життя, з яким він стикався, було жалюгідним. Перед цією дилемою – існувати в життєвому середовищі, яке він повинен був зневажати і все ж бути прикутим до нього як до єдиного, в якому він міг діяти, – перед цією дилемою Ґете знаходився постійно, і чим старшим він ставав, тим більше могутній поет, de guerre lasse [6], поступався місцем пересічному веймарському міністру. Ми звинувачуємо Ґете не за те, що він не був ліберальний, як це роблять Берне і Менцель, а за те, що часом він міг бути навіть філістером; ми звинувачуємо його і не за те, що він не був здатний на ентузіазм в ім’я німецької свободи, а за те, що він філістерському страху перед усяким сучасним великим історичним рухом приносив у жертву своє більш правильне естетичне чуття, котре іноді пробивалося; не за те, що він був придворним, а за те, що в той час, коли Наполеон чистив величезні авгієві стайні Німеччини, він міг із урочистою серйозністю займатися найдрібнішими справами і menus plaisirs [7] одного з найнезначніших німецьких дрібних дворів. Ми взагалі не робимо докорів Ґете ні з моральної, ні з партійної точки зору, а звинувачуємо його хіба лише з естетичної та історичної точки зору; ми не вимірюємо Ґете ні моральною, ні політичною, ні «людською» міркою. Ми не можемо тут зайнятися зображенням Ґете в зв’язку з усією його епохою, з його літературними попередниками і сучасниками, зобразити його в розвитку і в зв’язку з його суспільним становищем. Ми обмежуємося тому лише тим, що просто констатуємо факт” [8].

Обставини, котрі схиляють Ґете майже до філістерських поглядів, мають бути добре знаними будь-якому сучасному українцю. По-перше, це політичне банкрутство держави. По-друге, це розпад господарства, що розкладається під тиском нових історичних викликів. Якщо висловити це більш конкретно, сучасна Україна не зберегла своєї території та стала джерелом масової еміграції. Якщо сучасна Україна має якихось виразних представників літературного чи теоретичного хисту, навряд чи їх омине той вплив, котрий пригнув навіть таку універсальну людину як Ґете.

Якщо загадати “Розбійників” Шиллера, котрі багато у чому зберігають риси типових кримінальних фольклорних сюжетів того часу, то формальні проблеми набувають актуальності. Але навряд чи поверхнева формальна актуальність – це те, що може зацікавити сучасних українців (котрі мають час читати) творами Ґете й Шиллера. Проблеми моральності, котрі поставлені цими творами, значно актуальніші. Формальна проблема моральності полягає у тому, що свідомий ідеал великих німців – це антична культура за винятком рабства. Це перша суперечність, бо антична культура має рабство своєю основою, воно існує як її передумова. Друга суперечність полягає у тому, що майбутнє у ґетевський час належить найманій праці та ринковим силам, тоді як прагнення до суспільства, котре розвиває культуру не гірш за античну, виявляється ілюзією або ідеологією. Тут справжня трагедія Ґете, котра значно більш повчальна ніж та, про котру було написано у цитаті вище, та навіть ніж та, котру Ґете усвідомив. Окрім його класичного прикладу, були ще інші біографії, котрі значно виразніше пояснюють, що таке “не витримати напругу протиріччя”. Наприклад, Фрідріх Шлеґель дав назву “синдрому Шлеґеля” (Schlegelsyndrome). Це явище у сфері моральності має бути дуже відомим українцям, котрі знають головні риси біографії яких-небудь драчів чи павличок. У молоді роки Шлеґель захищає лессінґовську спадщину від тих, хто без фактичних підстав заявляє про свою згоду із засадами видатного мислителя. Він щиро викриває тих, хто на зовнішній прихильності засадам Ґотгольда-Ефраїма Лессінґа намагається зажити чужими руками слави, чи зробити, як би написали зараз, бізнес. Вже старий Шлеґель навпаки, доводить у своїх творах, що тільки релігійність, причому не будь-яка, а лише офіційно ухвалена католицька релігійність – це головна історична сила, котру треба підтримати.

Schlegelsyndrome – українською. Досить буде процитувати те, що писав Павличко:

Раніше:

І на Схід дивились галичани.

На Москву дививсь в надії, Львів…

Пізніше:

Ми триста років Москві служили,

Пора настала – вставай з колін!

Раніше:

Як добре, що на світі є Москва,

Моя земля, столиця і надія!

Пізніше:

До краю свого перепечену кров’ю

Ми чуємо в серці московську стрілу.

Коли ж він був щирим? коли писав те, що збігалося з уявленнями про дійсність? Скоріш за все, правильна відповідь — ніколи. Є таке нездорове бажання – перебільшувати у потрібний бік замість того, щоби пильно вдивлятись у життя та зрозуміти як протилежності бувають тотожними, тобто як вони одна на одну перетворюються. Саме це розуміння надає мистецькому зображенню суспільної ситуації значення інструменту пізнання, засобу розвитку чуттєвості. Наприклад, Микола Чернишевський у другій частині “Прологу” зображує як феодальна залежність псує долі й почуття всіх людей, котрих торкається. Прагнення до щасливого кохання майже у всіх перетворюються на дещо протилежне — відсутність щирості та перспектив людяного життя. Так само, хоча значно майстерніше зображує взаємний перехід протилежностей Ґете у своєму “Фаусті”. Це вже не кажучи про Островського, твори якого Микола Добролюбов у своїх критичних статтях робить майже ілюстрацією до параграфів геґелівської “Феноменології Духу”.

Цей момент протилежності прагнень та результатів як для особистості, так і для великих суспільних груп, був уперше розглянутий Геґелем саме у “Феноменології духу”, пізніше в “Енциклопедії філософських наук”. Ті закони, котрі він там спробує виявити, саме тому складають основу будь-якого письменницького хисту у зображенні розбіжності дійсності й насправді загальнозначущих прагнень героїв. Розуміння цього геть відсутнє у “сучукрліті”, тому й “сучукрліт” не тільки не виходить своєю значимістю за кордони України, але й лишає навіть на Україні багато читачів байдужими. Розбіжність прагнень та результатів – це не тільки геґелівська чи ґетевська тема досить абстрактних розмірковувань. Це не тільки підстава аналізу ідеології, котра вперше була здійснена у “Німецькій ідеології”. Це також майже головна риса нарешті всього політичного процесу на Україні з тих часів, як РРФСР проголосила свою незалежність від СРСР. Куди не поглянь — повсюди повна розбіжність прагнень, гасел та результатів: КПРС 1980-х рр., “Народний рух України”, Майдан 2004 р., Євромайдан та т. зв. “революція гідності”… Це тільки потужні політичні явища. Вибори, навіть президентські, можна навіть ігнорувати: щоразу там повторюється дуже й дуже відома розбіжність прагнень, лозунгів, засобів та наслідків. Микола Чернишевський розмірковує не про подібні процеси взагалі, він розмірковує про роль тих, хто намагається зробити суспільство більш людяним у нелюдських обставинах. В рецензії на “Політекономічні листи до президента Американських Сполучених Штатів” він демонструє виразний приклад розбіжності засобів та мети, коли згадує міф про Юдіф з Тори.

“Не дуже часто зустрічаються обставини, що вимагають таких же страшних жертв від людини, яка хоче бути корисною суспільству; але постійно через все громадянське життя кожної людини тягнуться історичні комбінації, в яких громадянин мусить відмовлятися від відомої частки своїх прагнень для того, щоб сприяти здійсненню інших своїх прагнень, більш високих і більш важливих для суспільства. Історичний шлях – не тротуар Невського проспекту; він йде цілком через поля, то запорошені, то брудні, то через болота, то через нетрі. Хто боїться бути покритий пилом і забруднити чоботи, хай не береться за громадську діяльність. Вона – заняття благодійне для людей, коли ви думаєте дійсно про користь людей, але заняття не зовсім охайне. Правда, втім, що моральну чистоту можна розуміти по-різному: іншому, можливо, здається, що, наприклад, Юдіф не заплямувала себе” [9].

Але це знову, здається, про шлях Ґете. Яким же був той шлях, котрий треба спробувати протиставити цій “перемозі німецького убозтва над найвеличнішим німцем”?

Лессінґовський шлях набагато більш складний, ніж навіть шлях Ґете. Лессінґ значно менше відомий нашому сучаснику навіть у Німеччині. Він починав із того, що не було на що спиратись: майже повсюди — у літературі, у мисленні, у політиці, у академічному середовищі — панувала гниль. Лессінґ мусив, як про це й писав Чернишевський, жертвувати одними своїми схильностями задля інших. Незважаючи на те, що Ґотгольд-Ефраїм Лессінґ мав безперечний хист до розв’язування гносеологічних проблем, що він був передовим мислителем свого часу, він не написав жодної праці з гносеологічних питань — він розумів, що читачі вимагають іншого, що духовного попиту на гносеологічну літературу немає — це був час ще до того, як з’явилися праці Канта. Також у літературі Лессінґ мусив давати перші (тому недосконалі) приклади творів, котрі побудовані за новими принципами. Ґете, Шиллер та інші, котрі відштовхувалися від вдалих і невдалих результатів лессінґовських творів, зуміли створити дещо більш розвинене, дещо більш значне — хоча б загальновідомі “Розбійники” й “Фауст”. “Емілія Ґалотті”, “Міна фон Барнгельм” та “Натан Мудрий” (це твори, котрі написав Лессінґ) відомі значно менше навіть у Німеччині. Що лишилося в українській свідомості від перекладів цих творів, дарма питати. Навряд чи дещо більше, ніж одне та друге [10] гіперпосилання на chtyvo.org.

Микола Гаврилович Чернишевський так підсумовує різницю шляхів Ґете й Лессінґа:

“Так, Мільтон і Данте, за поетичним генієм, можливо, вищі за Ґете і Шиллера; але в історії людства Ґете і Шиллер займають набагато значніше місце. Ті – люди, високі в своїй спеціальності; це – двигуни історичного розвитку, що мали прямий вплив на долю людства…” [11] Причому, якщо подивитись на контекст, можна зрозуміти, що щодо Лессінґа Чернишевський розгортає це порівняння у інший бік: він був двигуном історичного розвитку, у той час Ґете й Шиллер користувалися його спадщиною — його критичним методом оцінки дійсності. “Лессінґ,— читаємо в Чернишевського,— був головним у першому поколінні тих діячів, що їх історична необхідність покликала пробудити свою вітчизну. Він був батьком нової німецької літератури” [12]. Саме Лессінґ, підготував ту основу, на котрій «виростають і Гердер, і Ґете, і Шіллер,— виростає ціла правдива література німецька» [13] — пише Іван Франко. Та стаття-передмова до “Фауста” Ґете, котру написав Франко, дуже цікава. Її актуальність зараз дивовижна.

У кожного люду, у кожній країні

Живе такий спогад, що в його в давнині

Були золотії віки,

Як пісня і слово були у шанобі

В міцних сього світу; не тільки на гробі

Складались поетам вінки.

Ці “золотії віки” української літератури закінчилися ще до того, як була отримана досконала політична незалежність України. Криза розпочалася ще раніше, коли творчі принципи Олеся Гончара, Василя Симоненка та братів Тютюнників лишалися все менш впливовими у середовищі СП УРСР. На заміну цим принципам йшла байдужість — спочатку до своїх переконань (підлаштовування), але потім й до спільного життя працівників, до суспільства взагалі. Можна піддати сумніву, чи були радянські часи золотим віком у якісному сенсі. Все ж наближення до проблем звичайних українців, котрі своєю працею створюють умови для письменницької праці, було у будь-якому разі зразковим саме в творах Василя Стефаника, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки. Знання пізніших письменників про життя працівників із народу, що втілилося в їхніх творах, у багатьох випадках було куди абстрактнішим. Можна сперечатися про досягнення літературного процесу в Україні у 1920-х рр., але ось факт: практично відразу після 1991 року майже всі колишні письменники пішли у бізнес, у політичну проституцію, в алкоголізм, у порнографію чи ще кудись геть від свого обов’язку розуміти й змінювати світ. Ще за кілька років до того цей обов’язок було важливо зовсім викреслити зі свідомості, нерідко треба було хоча б робити вигляд заклопотаності народним життям. Після 1991 року все це швидко забулося. Один з найкращих випадків — Ліна Костенко, котра пішла у класичну етнографію. Здається, зараз окрім Полісся у Європі на захід від Волги немає більше терену, де класична етнографія ще може бути плідною та давати бодай-якісь значні результаті — окремість територій зараз вже знищено не тільки через розвиток промисловості в УРСР, але й через еміграцію геть від сучасної України. Але про етнографію ще згадаємо. Спочатку прочитаємо, що пише Франко у передмові до “Фауста”, котрого він створив українською мовою:

“Література, а радше письменність, т. є. все, що пишеться і говориться, – се прецінь не є нічого незалежного від підкладки, від ґрунту, се тільки збіжжя, виростаюче з даного зерна на данім ґрунті. А коли на пустій видмі [14] понакидувано будяччя, то хто ж може жадати, щоб там уродила пшениця?

І розуміється, що не вродить. Вари воду – вода буде. Гнила «суспільність» не видасть собі здорових та сміливих заступників, писателів, поетів, а хоч би такі чудом божим явилися, вона не прийме їх, відтрутить або – що гірше – затопче, оглушить. І куди ж тут постати та розвитися літературі в правдивім значенні того слова? Адже література – се передовсім свідома, розумна праця, а у нас досі, хоч що й роблено, то роблено іменно несвідомо, случайно, без ясної думки, без переконання о доброті і пожиточності того, що робиться. «От так собі!» Се наше рідне речення найкраще ціхує [15] наше рідне недумство.

Сумно і страшно мені, добродії, говорити такі слова, – ачень і вам не краще буде читати їх. Але я знаю, що коли у вас в душі глибоко живе ще хоть іскорка правдивості, то ви признаєте правду тих слів. Правда се, – скажете, – ми то чуємо і знаємо, але пощо ж ти ще й говориш нам то, пощо гарячишся? Отож то й є, добродії, що скоро правда, то треба її сказати голосно; се ж, конечно [16], буде перший удар на давню брехню. Що більше, – треба всім нам перейнятися тою правдою, не спускати її з ока ніколи. Бо тільки знаючи, що се правда, що літератури, суспільної думки, суспільної совісті у нас досі нема, тільки знаючи те, ми зможемо сміло взятися до праці, нев’язані ніякими зглядами [17]. Ми не думаємо робити з минулого «tabulam rasam» [18] – ми бачимо, що воно є tabula rasa, на котрій тре починати писати.

Коли перед 45 літами Белінський сказав, що «Росія не має літератури», то се було якраз у той час, коли молодий Гоголь ладився стати сильно на ноги, коли в дитинячій голові Лермонтова кипіли вже поетичні образи, коли нова, реалістична література зароджувалася на світ і трепет її народження проймав усі чуткіші серця. Пізнання того, що «Росія не має літератури», – зродило літературу російську.

Так було в попереднім столітті в Німеччині: десятки, сотки більш або менш геніальних та безсмертних писателів: Гагедорнів, Геллертів, Рамлерів, Ґотшедів, Бодлерів, Клопштоків та прочих «бардів» писали, співали про все: про потоп світу, Германа і Туснельду, «Nützlichkeit eines schlechten Skribenten» [19], осінь, зиму, літо і весну, святу тройцю і всіх святих, торішній сніг і моральні засади, – про все писали й співали, крім життя, крім сучасних людей, – і в своїй скромності кожний жадав для себе не першого, а щонайменше другого місця на Парнасі. Аж прийшов Лессінґ – запалена голова, і крикнув: «Все брехня! У нас нема ні геніїв, ні півгеніїв, ні Парнасу – нічого! У нас нема літератури!» І о чудо! На той оклик, мов гриби по дощі, виростають і Гердер, і Ґете, і Шіллер, – виростає ціла правдива література німецька.

Чи справді слово Лессінґа або Белінського мало яку-небудь чарівну силу, викликало цілу літературу з небуття? Ні! Вони тільки були люди чуткі і чисті серцем, – а до таких людей щоденні, звичайні факти говорять голосно, хоч, може, мовчать для других. Вони бачили, що розлад між інтелігенцією і життям дійшов до крайніх границь і далі йти не може; вони бачили, що всі щирі люди почувають обридження до пустомельщини та фальші, зупиняються і шукають нового ходу, – і ось вони вказували новий хід, якраз противний старому. І за ними пішли, зразу немногі, а відтак і всі, бо вони самі були противенством до старого, – у них було те, чого не було у давніших, – безпосереднє, живе відношення до життя, любов до правди і добра і переконання, гаряче, нам’єтне переконання о конечності і можливості того добра між людьми. Тільки те переконання, котре, мов невгасимий огонь, горіло в їх крові, додало їм такої великої сили, потягнуло за собою їх сучасних і потомних, зробило їх основателями нової школи,

А у нас же хіба не то саме, що було в Німеччині до Лессінґа, в Росії до Белінського? Наша суспільна мораль чи ж не зводиться тепер на просту казку: «Der Mensch ist zum Dienen geboren» [20]. Наша письменність – чи ж не далека від життя і правди так, як небо від землі? Наше виховання та образования – чи не є се млинок, в котрий кладуть здорових дітей, а виймають покалічених дітей? Наша публіцистика – чи ж не вся вона держиться твердо сеї правдиво дипломатичної указки: «Hier wird jechts gefahren und links ausgewichen»? [21]

Але де наші Лессінґи, наші Белінські? Таких неблагонамірених людей у нас нема! У нас, вибачте, «своя мудрість і все своє», – як сказав Шевченко, – і того нам досить! Але погляньмо, що внесли ті Лессінґи та Бєлінські та їм подібні «неблагонадежні» люди в літературу, а властиво, який живий напрям мислі, що ворушився неясно, інстинктово в сучасній їм суспільності, вони висказали ясно і голосно, вказуючи тим самим свідомі цілі будущій літературі? Якою окремою ціхою відзначувалася література по них від літератури перед ними?

Не вдаючися в ширший огляд літературний, скажемо коротко: вони вказали, що найвища ціль літератури, поезії, штуки, так як і науки, є чоловік, правдивий, живий чоловік, людська одиниця і людська громада. Перед ними література займалася майже виключно предметами «вищими» від чоловіка і його звичайного життя, а й самого чоловіка підтягала на тоту висоту; по них література зійшла на землю, між людей, немов той гомерівський дух, напилася теплої, живої крові, почала говорити, чути і дивитися на світ по-людськи. І як уперед література мучилася, підтягаючи дійсність догори, «на висоту» свого зверхприродного становища, так тепер література, ставши на становищі дійсності, почала зводити на своє становище все, й сам надприродний світ духів та сказочних творів фантазії. Не тільки люди, але й духи, боги та демони стали людьми, щоб до людських серць по-людськи заговорити. Те вчоловічення надприродного було найбільшою побідою новішого часу над середньовіковою трансцендентальністю. Замість в надприроднім, загробнім світі, чоловік побачив ціль свою в дійсності. В тім значенні Лессінґ був попередником Фоєрбаха та Маркса”.

Лессінґ, на відміну навіть від Ґете жив у значно менш розвиненому в господарчому смислі суспільстві. Почуттєвість, мистецтво — все було менш розвинене, ба більше – ледь живе. Політичні умови теж були жахливими. Але, на відміну від Ґете, він умів “тримати напругу протиріччя”. Лессінґ може навчити нас цьому вкрай цінному мистецтву, коли “розлад між інтелігенцією і життям дійшов до крайніх границь і далі йти не може”, так коли у літературі “про все писали й співали, крім життя, крім сучасних людей”.

У “Лаокооні” Лессінґ пише про грека у мистецтві, а ми маємо прочитати саме про автора рядків, котрі наведемо: “Він уміє почувати і знав страх; він виявляв своє страждання і своє горе; він не соромився ніякої людської слабості, але жодна з них не могла перешкодити йому йти дорогою честі й виконувати свій обов’язок. Те, що варвар чинив з дикості й запеклості, у нього підпиралося життєвими правилами. Героїзм грека — це схована в кремені іскра, що спокійно спить собі в холодному, гладенькому камені, аж поки її збудить якась зовнішня сила. Героїзм варвара — це яскраве жадібне полум’я, що палає безперестанку й пожирає чи принаймні пригнічує в його душі всі інші гарні прикмети”.

Лессінґ розуміє героїзм саме як уміння тримати напругу протиріч, зображення якого він цінує у грецькому мистецтві. Наскільки цей погляд вищий за ґетевський, можна побачити з того, що він дозволяє зробити декотрі дидактичні висновки навіть із суспільного життя Йогана Ґете.

Але вміння тримати напругу протиріч невід’ємно пов’язане із розумінням суспільства на кращому рівні свого часу. Таке розуміння було в Лессінґа, але час сучасної йому суспільної науки вже минув. Зараз треба застосовувати інші засоби пізнання, щоби досягти результатів, подібних лессінґовським. Шиллер вважав, що мистецтво існує не для спостереження й насолоди, а для перебудови життя і щастя людини на землі, що мистецтво має надихати людину на активні дії. Але як же ж можна змінити це життя, якщо не розуміти його логіки, тих законів, котрим воно підпорядкується? Трагедією життя Шиллера було те, що він спробував змінити життя переважно шляхом естетичного виховання. Навіть небувалий вплив його “Розбійників” не був, не міг ніколи бути сильнішим за вплив потреби їсти, пити, жити під стріхою чи під дахом. Знову бажання одного з найкращих представників руху до більш людяного суспільства виявилося ілюзією. Лессінґ, як ми бачимо, був більш вільним від подібних ілюзій — наслідки його праці майже не діяли на противагу авторському задуму.

Ґотгольд-Ефраїм Лессінґ одним з перших створив реалістичну та цілеспрямовану програму вивчення німецького фольклору — його працями надихнулися багато історико-фольклорних експедицій Німеччиною т. зв. “романтичного” часу. Особисто він вивчав лубочну квазі-літературу Німеччини — найбільш розвинені друковані форми народної свідомості. Також він спробував кодифікувати декотрі народні вірші — побутові й святочні. Тобто Лессінґ впливав на етнографію свого часу якщо не через наукові форми, то через моральність — через приклад зацікавлення й поваги до здобутків словесності людей праці, переважно неписьменних. Причому цю повагу мав саме письменник, який очолював, через свою розумову силу, суспільний рух свого часу. Цю повагу мав письменник, котрий перекладав німецькою мовою кращі здобутки більш розвинених літератур — італійської, іспанської, французької, англійської. Так він рятувався від вкрай поганого життя на своїй Батьківщині та створював основи можливості його свідомої зміни. Саме такий настрій можна нашукати через кілька століть на Білорусі:

У дарогу

Цераз моры, акіяны

Палячу ў далёкі край,

Бо люблю я ураганы,

Бо я ў буры чую рай,

Бо на дзікіх грывах хвалі

Маім думам лягчэй плыць,

Бо у дзікай, страшнай буры

Я аб песьні магу сьніць,

Бо я толькі на прасторах

Ў звонкай ліры маю слух,

Бо у дзікай, страшнай буры

Крэпне мой свабодны дух.

В дорогу

Через море, океани

Полечу в далекий край,

Бо люблю я урагани,

Бо я в бурі чую рай;

Бо на дикій гриві хвилі

Думам радісно плисти;

Бо у дикій, лютій бурі

Легко пісню віднайти;

Бо до посвистів буремних

Моя ліра має слух:

В бурі дикій, в бурі лютій

Кріпне дух мій, вільний дух!

Лессінґ не був патріотом ані у політичному, ані у національному сенсі (Німеччина була у лессінґовський час конгломератом кількох десятків формально незалежних країн). Але саме тому він вивчав свій народ та навіть у вільний час штудіював литовський та польський фольклор (його твори з польського й литовського життя незакінчені). Але як зараз вивчати народ України чи будь-якої сусідньої країни (бо суспільні умови багато у чому спільні як, до речі, й резигнація літературних сил)?

Перш за все треба вміти застосовувати суспільну науку на найкращому рівні, як це робив Лессінґ. Це означає, що треба вміти вдивлятись у життя, розбирати чуттєві, економічні, гносеологічні зв’язки його різних сфер, котрі складають своєю взаємодією ціле людське життя. Далі ж письменник має лише віднайти чуттєву ситуацію, з якої необхідно випливають численні перетворення суспільних протиріч — трагічні чи комічні. Це справа, яку не можна виконувати свідомо, але яка застосовує кращі здобутки свідомості. Саме так був написаний, наприклад “Борислав сміється” Івана Франка чи «Ткачі» («Die Weber») Ґергарта Гауптмана, “Руські жінки” (до цензури – “Декабристки”) Миколи Некрасова. Окрім того, щоби шляхом Лессінґа засвоювати суспільну науку про те, “як та коли бувають тотожними протилежності”, треба ще щоби насправді сучасні письменники (тобто такі, котрі використовують всі здобутки попередників) завжди пам’ятали кому та навіщо вони пишуть. Навіть Лессінґ тут не лишив писемності виразних думок — настільки поганим був моральнісний та політичний стан його суспільства. Але ці думки, із котрими погодивсь би Ґ.-Е. Лессінґ, як і І. Франко, А. Пашкевич (Цётка), М. Чернишевський та багато інших, лишив нам поет-зачинатель каракалпацької літератури Бердах (Berdaq G’arg’abay ulı, 1827 — 1900). Пам’ятаю, як у якійсь бібліотеці в годину втоми читав каталог російськомовної секції. Головні твори Миколи Некрасова у той час вже були прочитані, тому й вирішив знайти ще якісь непогані поезії. Знайшов переклади Наума Грєбнєва та після перших рядків одразу відкрив польсько-російський словник. У віршах, як виявилося, йдеться про сучасну Україну, хоча Бердах нічого фактичного про країну над Дніпром не знав (Шевченко за його життя у експедиції досліджував Аральське море та лишив кілька слів про каракалпаків). Тому перед тим, як дати російською мовою “Заповіт” Бердаха (вірш “Народові”) не зайвим буде дати кілька інших віршів, щоби читач пізнав свій стан:

Мені здається…

Петля нужды сдавила людям горло.
Мне трудно говорить, и стих не вяжется,
Будь проклят мир!.. В груди дыханье спёрло.
Земля мне сморщенной ладонью кажется!Нет правды в сердце у царя и бека,
Нет счастья у простого человека.
Тот мир, где я влачу остаток века,
Несправедливым мне и лживым кажется.

В селеньях наших — холод и разруха.
И голоден бедняк, и счастье глухо.
Бездельник-пан наращивает брюхо,
Но брюхо скоро лопнет — так мне кажется

Утки, и те улетели с болот.
Время тяжёлое, стонет народ.
Семьи разбиты.
Мне жалко сирот!
Сумрак покрыл наше горькое время.Подлым в жестокости нету преград.
Делают с бедными всё, что хотят.
Честные люди без хлеба сидят.
Ложь без границ в наше лживое время!

Сучасна Україна, Литва, Латвія… лессінґовська Німеччина, сучасні аграрні області Росії, Поволжя, сучасна Каракалпакія — Батьківщина поета Бердаха, багато ще інших країн та країв… Повсюди одна ситуація, повсюди панує деградація суспільних структур, деградація почуттів, тенденція до переважно поліцейського способу імітації вирішення суспільних проблем. Всі названі сучасні країни пережили крах промисловості, деградацію літератури, театру, книговидання та ще багато чого. Здається, Україна після “Євромайдану” вже перша між названих у відповідних втратах, хоча її домайданне життя навряд чи можна визнати гармонійним у економічному, почуттєвому, технічному, мистецькому чи моральнісному сенсі. Тим більш треба пам’ятати й українцям і іншим народам — сусідам та не тільки сусідам — який має бути справжній письменник — не драч, не павличко, не хіпстер з “Мистецького арсеналу”:

Людям = народові Халк учун (Xalq uchun [22])
Частковий переклад російською [23],
рядки не збігаються із сусідніми, переклад дуже фрагментарний
Повний оригінал, переписаний каракалпацькою латинкою
Наум Грєбнєв Бердақ Ғарғабай улы (Berdaq G’arg’abay ulı)
Бердах, да будет звучен голос твой,
Ищи слова, о жизни песню пой.
Будь чист и пред людьми, и пред собой.
Насколько хватит сил — служи народу!

В народе — сила и мечта твоя.
Ты вне его не мысли бытия.
В какие б ты ни заходил края,
Свой труд и жизнь свою отдай народу!

Батыр батыра за собой ведёт,
Свои слова он обращает в мёд —
Его устами говорит народ…
Он — сын народа; он — слуга народу!

Достойные народу отдают
Все без остатка — разум свой и труд.
Родной народ свой к счастию ведут
Они — достойные служить народу!

Плохих людей не милуй, не жалей:
Плохие люди не нужны народу!Тот, кто народу предан до конца,
Тот награждён, хоть и не ждал венца:
Его венчает слава мудреца,
Всё, чем богат, он отдает народу!

Мы смертны все. И мой придет черёд.
Но песнь моя меня переживёт,
Я много знаю, я смотрю вперёд,
И знания свои я отдаю народу

 

Yigit bo‘lsang arslon kabi tug‘ilgan,
Hamisha sen xizmat etgil xalq uchun,
Yigit bo‘lsang arslon kabi tug‘ilgan,
O’zim demay, g‘amxo‘rlik qil xalq uchun.

Berdimurod, o‘ylab aytgil so‘zingni,
Ko‘tarma, lof urib, faqat o‘zingni,
Qizartmagay birov sening yuzingni,
Qo‘ldan kelsa, xizmat ayla xalq uchun.

Yetarsan murodga, gar xizmat etsang,
Eling yo‘llaganda har qayon ketsang,
Har qachon dushmanning boshiga yetsang,
Kuch ayamay, xizmat ayla xalq uchun.

Yigit kishi odam dilin eritar,
Aytgan so‘zin boldan shirinroq aytar,
Bir aytgan so‘zidan qaytmasdan ketar,
Aynimasdan xizmat etar xalq uchun.

Zolimlar tinglamas faqirning zorin,
Ular o‘ylar o‘z foydasin, o‘z korin,
Hech qachon zolimlar qo‘ldagi borin
Ep ko‘rmaslar, bor bo‘lsa-da, xalq uchun.Yigit degan yaxshi bilimdon bo‘lur,
Bilim, hunar yigit uchun shon bo‘lur,
Aqlsizlar ishi ko‘p yoman bo‘lur,
Ahmoqlar hech xiemat etmas xalq uchun.

Xizmat qil-u, yurma tag‘in dod etib,
Dushmanni yig‘latgin, do‘stni shod etib,
Ota-yu onani doim yod etib,
Xizmat ayla ota-ona haqqi-chun.

Yigit kirmas fosiqlarning so‘ziga,
Aslo tushmas manmanlikning iziga,
G’ayrat berib o‘lganicha o‘ziga,
Xizmat etar mudom qondosh xalq uchun…

Bo‘ri hech vaqt o‘z dardini bildirmas,
Yaxshi odam dungmanini kuldirmas,
Qo‘ldan kelsa unga davron surdirmas,
Er yigitning joni qurbon xalq uchun.

Sen, ey ko‘nglim, o‘yla, osiylik etma,
Manmanlik aylab nohaqqa ketma,
Dushmanlarga aslo siringni aytma,
Yaxshi bo‘lur ishing chandon xalq uchun.

Yosh yigitga nomus kerak, or kerak,
Bo‘yi xipcha, go‘zal, nozli yor kerak,
Uzoq yo‘lga ketsa, qator nor kerak,
Yaxshi yigit xizmat etar xalq uchun.

Berayin bo‘lajak ishlarni so‘ylab,
Aslo ish qilmangiz yomonlik o‘ylab,
Yuz o‘lchab, bir kesing, ishni soz aylab,
Bor kuchinpni sarf aylagil xalq uchun.

Ey yigit, ishingda xomlik bo‘lmasin,
G’uichalasa guling, hargiz so‘lmasin,
Bilak kuchli bo‘lib, qo‘ling tolmasin,
Bor kuchingni sarf aylagil xalq uchun.

Do‘stlik bilan har bir ishda shay tursang,
Jon ayamay el-yurt uchun ish qilsang,
Qayg‘ulanmay, ulug‘ ishga qo‘l ursang,
Shunda mening ko‘nglim o‘sar xalq uchun.

Mard yigitni agar sevsa elati,
Kundan-kuyaga ortar uning quvvati,
Ortida qoladi yigitning oti,
Shuning uchun xizmat etar xalq uchun.

Bu zamonda jabru jafo chekarman,
Qora ko‘zdan qonli yoshlar to‘karman,
Zolimlarning zulmin ko‘rib so‘karman,
Kuyganlikdan jon qiynalur xalq uchun.

Bo‘lmadi hech yerda manzil-makonim,
Zahru zaqqum bo‘ldi ichgan-eganim.
Aytsam-da, bo‘lmadi mening deganim,
Kuyganlikdan jon qiynalur xalq uchun.

Berdimurod, haqiqatni izlading,
Mudom elga to‘g‘ri yo‘lni ko‘zlading,
Yovuzlardan qo‘rqmay, haqni so‘zlading,
Jon-taningni berding doim xalq uchun.

Quvvat bergay so‘zim nozik bellarga,
Madad bergay toza g‘uncha gullarga,
Baxt kelarmikin bizniyag ellarga?
O’lguncha aytarman so‘zni xalq uchun.

Yigitlar, aytayin, tinglang zorimni,
Men bayon etayin arzu xrlimni,
G’am-g‘ussalar olar bo‘ldi jonimni,
Berdimurod aytar dardin xalq uchun.

Ajal yetib o‘lsam shu kunda o‘zim,
Ketimda qoladi o‘lmayin oo‘zim,
Tiriklikda ko‘rdi ko‘plarni ko‘zim,
Farqin bilgan xizmat etar xalq uchun.

Berdimurod, o‘ylab so‘zingni ko‘rgil,
Yurgan so‘qmoqlardan izingni ko‘rgil,
Qayg‘u chekmay g‘ariblarga qo‘l bergil,
Shunda ishing bo‘lur faqir xalq uchun.

Ko‘p yig‘lama, o‘z bag‘ringni dog‘lama,
Sozni chertib, eldan o‘zga chog‘lama,
Dushmandan xavf etib, yo‘ling bog‘lama,
Umr bo‘yi xizmat ayla xalq uchun.

Yaxshi bo‘lsang murodingga yetarsan,
Necha manzil, xavfli joydan o‘tarsan,
Yomon bo‘lsang, ohu fig‘on etarsan,
Yomonni uchratsang daf qil xalq uchun.

Yomon odam bilmas so‘zning farqini,
Qadrin bilmas og‘a-ini, xalqining,
Ko‘tarmoqchi bo‘lar o‘zin dong‘ini;
Yomonni uchratsang daf qil xalq uchun.

Yaxshi odam so‘z ma’nosin anglaydi,
Yomon odam buzuq so‘zni tinglaydi,
Nodon odam aslo so‘zga kirmaydi,
Mening ko‘nglim vayron bo‘lar xalq uchun.

Yaxshi odam yoqar shirin joningga,
Yomon odam bo‘yar qizil qoningga,
Qo‘l cho‘zadi yana yegan noningga,
Yomondan nafratlan hamon xalq uchun.

Og‘alar, bo‘ldi-ku bag‘rim yuz pora,
Bu dunyoda qayg‘u oshar tobora,
El kezaman chinlik izlab, ovora,
Tinmay xizmat qilsam deyman xalq uchun.

Yaxshi yigitlarning fe’li tor bo‘lmas,
Yaxshilarga yomon ishlar kor bo‘lmas,
Beodoblik ishlar yodiga kelmas,
Shu sababli ko‘ngling to‘lar xalq uchun.

Rost ayt, Berdimurod, so‘zlama yolg‘on,
Bu dunyo — uzoq yo‘l, otangdan qolgan,
Yurar bu zamonda faqat aql olgan,
Yaxshilar xizmatin qilar xalq uchun.

Odam aytur odamga xush so‘zlarin,
Ma’lum etmas noxaqlarga izlarin,
Ko‘rganini aytur mening ko‘zlarim,
To o‘lguncha xizmat etay xalq uchun.

Aqllilar bilur so‘zning farqini,
Xafa qilmas unday kishi xalqini,
Bilur aql bilan uzoqchyaqinni,
Shunday odam ishlar doim xalq uchun.

Haq ishni yod etib bu Berdimurod,
Tavsif etib, oz emasdir, yozdi xat.
Aytib necha so‘zni, qilib ehtiyot,
Uning farqin o‘ylaganlar xalq uchun.

Shoir edim, ko‘zim ko‘rganin yozdim,
Ko‘nglimning bilganin, sezganin yozdim,
Zamon jafosidan sarg‘aydim, ozdim,
Kelurmu deb yaxshi

 

ПРИМІТКИ

[1] Російською мовою «Гёте и Шиллер». Твори Шиллера див. http://chtyvo.org.ua/authors/Friedrich_Schiller/, твори Ґете див. http://chtyvo.org.ua/authors/Johann_Wolfgang_von_Goethe/

[2] Кілька років тому я прийшов на літературний вечір, присвячений Керуаку і його роману «На дорозі». Так що ви думаєте – не зумів зайти. Відвідувачів було так багато, що приміщення ледь не луснуло. (Каширін М., Керуак, нам не по дорозі).

[3] Тут у класичній орфографії, бо закордонний читач навряд чи може правильно розставляти пом’якшення, котрі характерні для білоруської мови. Сучасна назва — «Маі думкі».

[4] Назва праці Е. Фрома.

[5] Ці портрети можна було побачити у ленінградському меморіальному музеї «Квартира Н. А. Некрасова», котрий був відкритий у 1920-х рр. і займав другий поверх будинку на розі Басейної вулиці й Ліцейного проспекту (у той час вулиця Некрасова й проспект Урицького).

[6] Фр. втомлений від війни, – після довгого супротиву — Загорський.

[7] Фр. дрібними вигодами — Загорський.

[8] Фрідріх Енґельс, рецензія на статтю Карла Ґрюна “Про Ґете з людської точки зору”.

Оригінал:

Wir können hier natürlich über Goethe selbst nicht ausführlich sprechen. Wir machen nur auf einen Punkt aufmerksam. – Goethe verhält sich in seinen Werken auf eine zweifache Weise zur deutschen Gesellschaft seiner Zeit. Bald ist er ihr feindselig; er sucht der ihm widerwärtigen zu entfliehen, wie in der “Iphigenie” und überhaupt während der italienischen Reise, er rebelliert gegen sie als Götz, Prometheus und Faust, er schüttet als Mephistopheles seinen bittersten Spott über sie aus. Bald dagegen ist er ihr befreundet, “schickt” sich in sie, wie in der Mehrzahl der “Zahmen Xenien” und vielen prosaischen Schriften, feiert sie, wie in den “Maskenzügen”, ja verteidigt sie gegen die andrängende geschichtliche Bewegung, wie namentlich in allen Schriften, wo er auf die französische Revolution zu sprechen kommt. Es sind nicht nur einzelne Seiten des deutschen Lebens, die Goethe anerkannt, gegen andre, die ihm widerstreben. Es sind häufiger verschiedene Stimmungen, in denen er sich befindet; es ist ein fortwährender Kampf in ihm zwischen dem genialen Dichter, den die Misere seiner Umgebung anekelt, und dem behutsamen Frankfurter Ratsherrnkind, resp. Weimarschen Geheimrat, der sich genötigt sieht, Waffenstillstand mit ihr zu schließen und sich an sie zu gewöhnen. So ist Goethe bald kolossal, bald kleinlich; bald trotziges, spottendes, weltverachtendes Genie, bald rücksichtsvoller, genügsamer, enger Philister. Auch Goethe war nicht imstande, die deutsche Misère zu besiegen; im Gegenteil, sie besiegte ihn, und dieser Sieg der Misère über den größten Deutschen ist der beste Beweis dafür, daß sie “von innen heraus” gar nicht zu überwinden ist. Goethe war zu universell, zu aktiver Natur, zu fleischlich, um in einer Schillerschen Flucht ins Kantsche Ideal Rettung vor der Misère zu suchen; er war zu scharfblickend, um nicht zu sehen, wie diese Flucht sich schließlich auf die Vertauschung der platten mit der überschwenglichen Misère reduzierte. Sein Temperament, seine Kräfte, seine ganze geistige Richtung wiesen ihn aufs praktische Leben an, und das praktische Leben, das er vorfand, war miserabel. In diesem Dilemma, in einer Lebenssphäre zu existieren, die er verachten mußte, und doch an diese Sphäre als die einzige, in welcher er sich betätigen konnte, gefesselt zu sein, in diesem Dilemma hat sich Goethe fortwährend befunden, und je älter er wurde, desto mehr zog sich der gewaltige Poet, de guerre lasse <des Haders müde>, hinter den unbedeutenden Weimarschen Minister zurück. Wir werfen Goethe nicht à la Börne und Menzel vor, daß er nicht liberal war, sondern daß er zu Zeiten auch Philister sein konnte, nicht, daß er keines Enthusiasmus für deutsche Freiheit fähig war, sondern daß er einer spießbürgerlichen Scheu vor aller gegenwärtigen großen Geschichtsbewegung sein stellenweise hervorbrechendes, richtigeres ästhetisches Gefühl opferte; nicht, daß er Hofmann war, sondern daß er zur Zeit, wo ein Napoleon den großen deutschen Augiasstall ausschwemmte, die winzigsten Angelegenheiten und menus plaisirs <kleinen Vergnügungen (die mit Nebenausgaben verbunden sind)> eines der winzigsten deutschen Höflein mit feierlichem Ernst betreiben konnte. Wir machen überhaupt weder vom moralischen, noch vom Parteistandpunkte, sondern höchstens vom ästhetischen und historischen Standpunkte aus Vorwürfe; wir messen Goethe weder am moralischen, noch am politischen, noch am “menschlichen” Maßstab. Wir können uns hier nicht darauf einlassen, Goethe im Zusammenhange mit seiner ganzen Zeit, mit seinen literarischen Vorgängern und Zeitgenossen, in seinem Entwicklungsgange und in seiner Lebensstellung darzustellen. Wir beschränken uns daher darauf, einfach das Faktum zu konstatieren.

Friedrich Engels, Deutscher Sozialismus in Versen und Prosa, http://www.mlwerke.de/me/me04/me04_207.htm(Quelle: Karl Marx – Friedrich Engels – Werke, Band 4, S. 207 – 247: Dietz Verlag, Berlin/DDR 1972).

[9] Микола Гаврилович Чернишевський, рецензія на “Політекономічні листи до президента Американських Сполучених Штатів” Г. К. Кері (зараз також Г. Ч. Кері – Henry Charles Carey). (Н. Г. Чернышевский: Политико-экономические письма к президенту Американских Соединенных Штатов Г. К. Кэри; Современник, 1861, №1, отд. “Современное обозрение. Новые книги”, без подписи автора).

У оригіналі:

Не очень часто встречаются обстоятельства, требующие таких же страшных пожертвований от человека, желающего быть полезным обществу; но постоянно через всю гражданскую жизнь каждого человека тянутся исторические комбинации, в которых обязан гражданин отказываться от известной доли своих стремлений для того, чтобы содействовать осуществлению других своих стремлений, более высоких и более важных для общества. Исторический путь — не тротуар Невского проспекта; он идет целиком через поля, то пыльные, то грязные, то через болота, то через дебри. Кто боится быть покрыт пылью и выпачкать сапоги, тот не принимайся за общественную деятельность. Она — занятие благотворительное для людей, когда вы думаете действительно о пользе людей, но занятие не совсем опрятное. Правда, впрочем, что нравственную чистоту можно понимать различно: иному, может быть, кажется, что, например, Юдифь не запятнала себя.

[10] Ґотгольд-Ефраїм Лессінґ: Мінна фон Барнгельм. Емілія Ґалотті. Лаокоон. (пер. Б.М. Гавришкова, Є. Поповича).

[11] Николай Гаврилович Чернышевский: Лессинг, его время, его жизнь и деятельность:

Так, Мильтон и Данте, по поэтическому гению, быть может, выше Гёте и Шиллера; но в истории человечества Гёте и Шиллер занимают гораздо более значительное место. То —люди, высокие в своей специальности; это — двигатели исторического развития, имевшие прямое влияние на судьбу человечества…

[12] Там само.

[13] Перша передмова до перекладу «Фауста» Й.-В. Ґете.

[14] Піщаний пагорб — Ред.

[15] Відзначає — Ред.

[16] Тут та далі треба мати на увазі цей полонізм, котрий зараз замінений у повноті свого смислу на “необхідно” — Загорський.

[17] Зразками — Ред.

[18] Чисту дошку — Ред.

[19] Нім. Користь поганого писаки — Ред.

[20] Нім. Людина народжується щоби служити — Ред.

[21] Нім. Тут їхати праворуч, а ліворуч оминати — Ред.

[22] У інтернеті можна знайти посилання на першоджерела: https://saviya.uz/hayot/tarjimai-hol/berdaq-1827-1900/ Літературна каракалпацька мова й книговидавництво цією мовою зараз у занепаді. Офіційну писемність нині перероблено на латинську основу (система нагадує іспанську (ч=ch) та турецьку (ı)), але реальні видання переважно кириличні.

[23] Цей вірш не був перекладений Грєбнєвим російською мовою повністю. Але і з часткового перекладу тут подано лише частку, котра охоплює оголошену в назві статті тему. Оригінал подано повністю. Визнаю свою поразку у спробах перекласти його будь-якою слов’янською мовою. Ритм має аналоги у слов’янських літературах, але це не головне. Для перекладу готувалися напрямки вияснення лексики узбецька->російська->польська та турецька->німецька->польська через збіг каракалпацької лексики із узбецькою та турецькою. На жаль, найбільш складною є не лексика, а семантична структура віршів. Вона не має виразних аналогів принаймні в німецькій, польській, російській, білоруській, українській та французькій літературі. Разом із тим, можна зрозуміти, що вона типова для давньої літератури центральної Азії. Наприклад, майже таку складну та віртуозну семантичну структуру надавав віршам Низомии Ганҷавӣ (відомий персидськомовний поет, автор “П’ятипоем’я”=“Хамса”).

Переклад вірша “Народові” будь-якою мовою доведе життєздатність будь-якої літератури та буде великим набутком там, де з’явиться. Маю надію, що колись повні переклади нарешті з’являться українською, польською й російською мовами — Загорський.

Текст: Микола Загорський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.