Думки після літклубу та перед ним

Під завісу нашого літклубу часто лунають питання: “Чи варто було це читати? І нащо? Яка з цього користь?” Дійсно, відповіді на такі питання неочевидні: це цілком очікувано, коли ми читаємо роман XIII сторіччя. Інколи ці питання повисають у повітрі, інколи відповіді на них доводиться придумувати на ходу. Це значить, що саме час подумати на ці теми окремо, “заздалегідь”.

Двома роками раніше ми починали з того, що збиралися дуже малим колом і обговорювали статті з теорії літератури. Як і у всіх людей, що читають книжки, у нас були свої художні смаки: дещо в літературі нам подобалося, а щось – бентежило чи навіть викликало відразу. Ми просто спробували розібратися: чому нам подобається те, що подобається. Захотілося почитати, що обізнані люди – критики, літературознавці, філософи – думали з цього приводу. Дуже скоро ми вийшли і на більш широке коло проблем. Що таке поезія? Навіщо потрібне мистецтво? Які задачі в літературної критики? – ось деякі з тих питань, що почали нас цікавити.

Начитавшись дрібко статей, ми дійшли до висновку, що потрібно одразу ж перевіряти знання на практиці: читати художні твори і обговорювати їх. Варіант із тим, щоби довільно, навмання обирати книжки для спільного читання, ми відразу ж відкинули. Цей варіант годиться для того, аби просто потеревенити, але толку з таких літклубів буде небагато (хоча таких літклубів і переважна більшість). Потрібна була програма, яка б дозволила простежити цей поступ.

Українська література нам встигла набриднути в школах, тому ми почали одразу з російської класики – вона була для нас чимось новеньким. Тоді нам здавалося, що вона взялася нізвідки. Нема-нема – і ррраз! – з`явився Ломоносов, Державін, Карамзін. Щоправда, не так. Тоді ми геть нічого не знали навіть про цих трьох панів. Ми думали, що російська література почалася одразу з Пушкіна. Як же ми помилялися!

Після російської класики ми перевідкрили для себе класику українську. Особливе враження на всіх справили твори Лесі Українки та Івана Франка, любов до яких нам ледь не відбили у шкільні часи. Хоча, чому не відбили? Скоріше, просто не прищепили. У школі нам усім треба було писати твори-роздуми про образ Мавки у “Лісовій пісні”, а от як цей образ стосувався нас, нашого повсякденного життя – нас думати не вчили. На літклубі українська література заграла такими дивовижними барвами, яких ми навіть не могли собі уявити. З подивом ми помітили, що ось ця старенька література – як російська, так і українська – стосується сьогодення навіть більше за твори наших сучасників. Бо чи не все із того, до чого закликали класики, досі не зроблене.

Тоді ми захотіли “посилити ефект” і піти ще далі – глибше до витоків. Нас тоді вже не цікавили окремі твори самі по собі – хай навіть кращі з кращих – а те, звідки взагалі беруться твори. Адже літератури колись не було, а потім вона виникла. Як саме? І чому?

Аби не розпорошуватися, ми зосередили свою увагу на історії лише одного жанру – роману. Тож наша нова програма охопила вже вісімнадцять століть з історії літератури. Тепер теоретичні праці складають чи не більшу частину нашої підготовки до літклубу. Адже для того, щоб зрозуміти навіть невеличкий фрагмент із “Ланселоту” чи “Романа про Лиса”, треба прочитати ряд літературознавчих, історичних, критичних праць. За кожним твором – не просто автор (якого подекуди навіть немає), а ціла епоха. Читання літератури гуртом перетворилося для нас на інструмент для відкриття світу. І не лише читання: ми самі пробуємо “писати літературу”, бо тільки так можна зрозуміти написане іншими людьми.

Чи то Лев Толстой, чи то Достоєвський якось сказав: мистецтво – це коли виходиш із театру і не знаєш, як тобі далі жити. Зараз на літклубі ми читаємо Данте і його твори викликають у мене водночас і піднесеність, і прикрість; обидва почуття – на межі з соромом. Від такого мистецтва я не можу збагнути не те, як мені далі жити, а те, як я досі міг жити без цього. Як міг я кохати, не знаючи про стосунки Данте і Беатріче? Що міг я знати про смуток, не зійшовши у Пекло? Кому я співчував, якщо не міг охопити серцем усю планету? Навіть у раю Данте наважився вигукнути: “Світ збився зі шляху!” А що можу сказати я – 700 років потому? Всеосяжність думок та почуттів, художня майстерність, які демонструє Данте Аліг`єрі, його бажання змінити світ на краще, схвилювали мене до глибини душі. Він “перепахав” мене – так само, як Чернишевський, як Франко.

Читаючи Данте – сам стаєш Данте. А Данте став собою тому, що став квінтесенцією своєї епохи. В цьому для мене найкраща відповідь на питання “навіщо це читати”: без такої літератури не вийде бути собою, просто не вийде жити. Бо бути собою – це значить увібрати в себе життя інших людей, відчувати і думати за всіх. Хай ці люди живуть нині чи жили тисячу років тому – ми одне ціле. І якщо раніше в мене до цього був радше спортивний інтерес – зрозуміти літературу трішечки краще – то тепер я розумію, що література сама є лише засобом, моментом у розумінні життя.

Кожен йде з літклубу вже новішою, трохи кращою людиною, яка шукає, як прикласти прочитане до того, що бачить довкола. А коли готується до літклубу – такою людиною стає. Адже соромно не підготуватися, коли знаєш, що від тебе теж залежить результат дискусії, те, ким опиниться кожен після зустрічі. Літклуб справді був для мене подарунком долі: один я все це навряд чи прочитав. А якби прочитав – то розірвалося би мені серце від розпачу. Адже поділитися тим скарбом, який я знайшов, було би ні з ким.

Головне у літклубі – це товариство небайдужих людей: не до літератури – одне до одного.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.