Дозвіл на критику. У кого запитувати?

  • Ні! Я це читати не збираюсь!
  • Але чому? З чого ти взяв, що це погана книга?
  • Я знаю, що це погана книга!
  • Що ти несеш? Перед тим, як критикувати, ознайомся. Твої слова нічим не підкріплені. Ти мислиш суб’єктивно.
  • Говори як хочеш! Я знаю, що не буду її читати.

Уявіть, що так поговорили двоє друзів, наприклад, хлопець Артур і дівчина Маша. Немає значення, які в них імена – це можуть бути Мафусаїл і Антуанетта; головне, що їх двоє і ми знаємо, що вони гуляють парком ввечері. І зав’язалась у них розмова про книги; ну, знаєте: хто що читає, що хоче прочитати і т.д. Якась подруга Маші читає, наприклад, Коельо, і їй дуже подобається. Вона в такому захваті не була ніколи раніше; може саме через це порадила Маші теж почитати щось із нього. Неважливо що саме. Просто Коельо. «В нього неймовірний стиль, – вона казала, – він так просто говорить про складні речі!» Ось Маша, яка теж любить книги, запитує у Артура, чи знайомий він з творчістю Коельо. Той, звісно, не читав, але вважає Коельо одним із тих авторів, які не заслуговують бути прочитаними. Далі вони говорять (ми побачили розмову на початку), а поговоривши, остаточно зіпсували одне одному вечір: з’являється натягнутість в спілкуванні, дерева вже не такі прекрасні в парку, собаки нахабно лізуть під ноги, дощ пішов, – все, словом, не сприяє продовженню вечора разом. Краще їм побути окремо і подумати хто і що сказав не так. Давайте подумаємо разом з ними.

Тільки мусимо дещо прояснити. Для початку погодимось із тим, що власна точка зору і критика – різні речі. Одна справа  – особисте враження від прочитаного, інша справа – критикувати від імені суспільства, народу, людства. І власна точку зору може бути категорична: так або ні. Критика – «додумування» після автора. Письменник пропонує щось, критика думає за ним, а, якщо основа, яку дає письменник, не дозволяє думати далі, або, прийнявши його позицію за основу, всі подальші пошуки приведуть в нікуди, то тоді критика мусить про це розповісти читачам.

Артур.

Написано стільки хороших книг, а вона мені про Коельо розказує. Я не хочу витрачати час на всяку фігню. З чого я взяв, що то фігня? Я не розумію, як можна думати інакше. Так, я його не читав, але і не буду: навіщо читати, витрачати час і сили на книгу, якщо і без неї знаю те, про що вона, знаю не гірше ніж автор. Те, що я знаю, на відміну від Коельо, що він паскудний автор, дозволяє мені знаходити, що я попереду нього. Звідки я знаю, що його читати не варто? Все просто.

Паоло Коельо – людина. Він займається найбільш людською діяльністю – пише. Писання вміщує в собі всі інші сфери людської діяльності, автори бувають в шкурі абсолютно різних людей, вони переживають різні відчуття, почуття, емоції. Вони знають життя, чи намагаються його зрозуміти зі сторін прямо протилежних, разом зі своїми героями. Звідки автори знають про що писати?

  1. З того, що вони самі прочитали, пережили, побачили.
  2. З життя інших.
  3. З історії – з життя людства.

Тобто, те, що пише автор – є він сам (якщо він пише правду, а лише правдиві письменники – істинні письменники), а сам він є людиною. Тільки не в егоїстичному, відокремленому розумінні, а у невідривному зв’язку з суспільством і його розвитком, формуванням його культури. Звідки, інакше кажучи, виростає автор. Він же не береться сам по собі, з клацанням пальців. Натхнення до всіх підряд не приходить! Коельо – не виняток. Щоб казати, чи Коельо вартий уваги, чи ні, треба подивитись, хто він, а якщо точніше – звідки, з чого він виріс.

Так, що я знаю про нього? Та рівно нічого. «Алхімік» – це єдина робота, якою він мені відомий, але і її я не читав. З якої він країни? Я можу зайти в інтернет і подивитись, але то буде нечесно і я мислитиму його не як той образ, що склався в моїй голові, а як той, над створенням якого я працював. У мене немає бажання його створювати. Звідкись я ж знаю про нього? Звідки? – з середовища. Пам’ятаю, сестра моя його читала, знайомий читав… ще хтось читав. Не пам’ятаю хто. Обкладинка в книги сіра, пригадую, з білою рамкою на чорному фоні, м’яка, сторінки з поганого паперу. Книга сторінок на триста. Це реально все, що я знаю. Так, Маша права. Цього недостатньо, щоб судити про автора.

Так от. З кого він виріс? Я не знаю. Він ще живий взагалі? Соромно, але й цього я не знаю. Здається, він або живий, або зовсім недавно таким був. Отже, віднесу до нашого часу. Думаю далі. Де він жив і чим він жив років так п’ятдесят-сімдесят тому? Ім’я показує, що він західний автор, явно не слов’янин і не азіат. Можливо з Латинської Америки, тоді у нього сировини, матеріалу для писання – гори. Латинська Америка вміщує в собі стільки протиріч у суспільному житті, в ставленні до людини, що хоч в культурі (літературі) вона мусить прорватись. Або він з Європи взагалі. В кого він вчився, що читав, що бачив? Поняття не маю; знаю лише, що середина 20 століття принесла мало чого дійсно хорошого людству. Дві світові війни розбили всі попередні досягнення людської культури, так що виникла необхідність у побудові нового. В дефіциті приймалось все нове, все несхоже на попереднє, бо саме те, що було раніше, на думку багатьох,  спричинило те, що сталось. Саме тоді, на середину минулого століття, припадає пік розквіту ідей постмодернізму. Люди живуть самі собою, кожен турбується про власний добробут, людина-людині друг, але до тих пір, доки не зрадить, – а зрадить обов’язково. Зведення категорії щастя до «відпочити від роботи з близькою людиною» приводить до користування тією ж людиною по максимуму – скоро ж знову робота, вихідні/канікули скінчаться і гонка за мрією продовжиться. Кудись треба бігти, не знаючи куди, але стояти на місці – загинути: і в прямому, і в переносному сенсах. Важко було бути людиною і любити інших людей по-справжньому в той час. Легко було загубити орієнтири і стати рабом грошей. Тим паче, важко писати. Якщо Коельо став письменником, а він зараз дуже популярний автор – я знаю це з книжкових крамниць, сторінок в соцмережах і розмов однокурсників на перервах, – то він став таким саме зараз, у теперішньої читацької публіки. Або він запропонував щось надзвичайне, або він говорив те, що й так було відомо. Він або підняв хвилю, або заліз на вже існуючу. Цього я, не читаючи його творів, не можу знати. Все, що я знаю, це те, що треба бути обережним з сучасними авторами, оскільки вони, особливо, якщо стають популярними, відповідають суспільній свідомості, ідеям, які легкі, прості, фрагментарні, користувацькі – постмодерністські. Обов’язково все це призводить до апокаліптичних ідей, бо, користуючись одиничним, шукаючи людське в одній людині, розглядаючи жінку як жінку, а чоловіка, як чоловіка, – таким чином нікуди більше не прийдеш, як тільки до того, де ми зараз живемо. В світі відособленому, де люди зациклені на власних потребах, де панує песимізм і невіра у себе й інших.

Оглянутись довкола! Що я побачу? Це світ для людини? Людина – цінність, а не інструмент? Сказавши так, я б збрехав тому, що бачу, чую, відчуваю – те, чим я, як звичайна, сучасна людина живу. Для того, щоб говорити з чого виріс Коельо, з яких ідей він сформувався, чим він живе і т.д., треба бути знайомим, як мінімум, з його біографією. Цього я не знаю, тому варто шукати інший спосіб пояснити свою позицію щодо нього. Недарма ж я так сказав. Недарма?

В минулому – не можу, спробую в теперішньому. Ті мої знайомі, які захоплюються Коельо, не є моїми друзями. Якось ми в різні сторони розвиваємось. У пабліках ВК постійно згадують, пости з його фотографією й цитатами поширюються з небувалою швидкістю. Отже, факт є фактом: він дико популярний, неймовірно! Що може бути популярним зараз? Я помічаю, що популярність сьогодні прямо протирічить якості об’єкта популярності. Чим простіший, примітивніший продукт – тим більше в нього покупців. Суспільство, готове гнити на ненависній роботі до такої ступені, щоб не мати сил, змоги, бажання подумати про те, наскільки ця робота противна, непотрібна й гидка, а працювати, щоб купити новий гаджет – чим воно може захоплюватись. Якщо продукт стає масовим – насторожує. Якщо масовим стає мистецтво – страшно, бо це вже не мистецтво, а товар у вигляді літератури, живопису, музики тощо. Тільки дурень перестане випускати продукт, який розкуповують. І тільки дурень не буде випускати продукт, який можуть купувати. Лише ідіот займатиметься неприбутковою справою. Успішність  – ось, яка основна характеристика, найголовніший показник людини чи проекту. Успішний – хороший. Неуспішний – неправильний. Письменники рідко були успішними, частіше – майже завжди – вони помирали невизнаними, бо забігали наперед в порівнянні зі своїм часом, рідко коли сучасники могли їх оцінити достойно. Письменники помирали в забутті, бідності, але з горами писанини на потертому столі. Письменники були з людьми – справжніми людьми на полях, заводах, у селах, в бідності. (Це все про істинних письменників, а не писак.) Тепер письменники їздять з лекціями про те, як правильно “робити” книги. Стівен Кінг видав книгу про те, як стати хорошим (успішним) автором, а окрім нього таких «гуру слова», що поставлені на літературний конвеєр  – тисячі. Література – бізнес. От і все. Ось чому я скептично ставлюсь до популярних авторів. Ось чому Коельо насторожує.

Ще один спосіб, яким би я міг підтвердити свою точку зору – хто виріс з цього автора. Наприклад, Хемінгуей виріс з Толстого, Кіплінга, Достоєвського, Марка Твена, Тургенєва; Джек Лондон сформувався під впливом Діккенса, російських класиків, Мелвілла, Уітмена, французів Флобера й Мопассана… Французька «велика» література виховала Горького.  Хто виріс з Коельо? Не можу сказати, бо мало часу пройшло, щоб виховати нове покоління письменників – це раз, і я не знаю, яке ідейне, художнє, естетичне підгрунтя створив Коельо – це два.

 Дарма я погарячкував. Я упереджено до нього ставлюсь, і для того, щоб мислити здорово, точно і об’єктивно, мушу прочитати його романи. Просто так ляпати язиком може всякий. Часто так можна вгадати, але вгадати – це не метод. Не можна покладатись на інтуїцію, хоч передчуття небезпідставні. Треба читати.

Маша.

Я не можу в це повірити! Як, не читаючи книгу, можна мати позицію щодо неї? Він каже, що мислить об’єктивно, а насправді – затиснутий у своїх думках. Він критикує, але навіть не знає що: автора, книгу, ідею в книзі, період і суспільні умови, в яких вона була написана чи читачів, серед яких Коельо користується популярністю. Якби ж він сам знав, що каже! Я права. Я точно знаю, що права. Перед тим, як говорити щось, потрібно знати до чого ти це говориш і про що саме говориш.

Автор.

Інакше кажучи, це питання про те, чи можна бути критиком, не читаючи книгу. Відповідь, звісно, негативна. Але не вийде не мати ніякого уявлення про книгу, яку береш до рук перед прочитанням. Якось же з’явилась необхідність у її прочитанні. Звідки вона в руках? Хто порадив її? З чого ти взяв, що це книга, яку треба прочитати? Точно так само навпаки: чому не читаєш її? Чому Артур запевняв Машу, що Коельо не написав нічого, що він хотів би тримати в руках?

Який висновок із цього діалогу? Звичайний і єдино правильний: не можна ставити такі питання, відповідь в яких буде «ТАК» або «НІ» – тоді ми впиратимемось в крайнощі. Значить, сама постановка питання неправильна. Краще запитати так: що таке людська культура, виражена в літературі? до якого рівня літератури я доріс? до якого рівня доросло Людство? чи ця література відповідає потребам сучасних людей? Одним питанням не обійтись, так само як і однією відповіддю, універсальною, простою, доступною – такі пілюлі продають нам у вигляді книг Карнегі, які навчать нас бути слизькими й брехливими з іншими людьми, ховати це за посмішкою – для того, щоб ми своїми сварками не переривали виробничий процес нікому не потрібних товарів, які завтра ж купимо; нас лікують ідеєю про всезагальну рівність, яка прийде з демократією в американському розумінні; ми тягнемось до нав’язаної простоти в музиці, ритмах, зображеннях; нас втішає думка про те, що кожен з нас – митець, варто йому тільки сісти за мольберт і взяти в руки пензлик. І зовсім неважливо, що ми намалюємо непогане зображення дерева, що ми напишемо читабельний текст, в якому буде кілька епітетів, що ми зіграємо Шопена, ні разу не збившись. Що стоїть за тим зображенням, про що той текст, про що ми граємо Шопена? Я точно знаю, що це і шкарлупи від горіха не коштує, якщо відповідь буде в стилі «я художник, я так бачу». Тоді це в чистому вигляді суб’єктивно, а мистецтво таким не може бути по своїй суті. Література – не виняток. Література – це суспільне, завжди загальнолюдське явище. І до його розбору, розуміння ми повинні підходити саме з позиції всіх людей, а ще краще сказати – по-людськи, а не як Артур чи Маша, хоча Маша й була ближчою до істини. А заради цікавості все-таки можна почитати Коельо. Чи для того, щоб знати, що він говорив. Може це абсолютно нова точка зору, прогресивна, навіть революційна для Людини? А може все, що він сказав, уже було сказано і мужик просто пише для себе? Чи, що ще гірше, думає що пише для всіх, а насправді для себе? Як би там не було, куди трагічніший той випадок, коли мужик пише для себе, а всі думають, що то для всіх, бо інакше подумати не можуть. Щоб мати змогу думати інакше, потрібно читати, читати й ще раз читати – і не аби-як, навмання, а в унісон з людством, по мірі того, як з’являлось все те, завдяки чому поняття «по-людськи» розширювалось.

Маша теж неправа, що думає, що достатньо прочитати ЦЮ книгу, щоб сказати чи хороша вона, чи ні. Щоб критикувати її, цього недостатньо. Що таке книга? Завдання книги не в тому, щоб бути красиво складеною, написаною. Ми бачили сотні рекламних роликів, ми чули тисячі оголошень, які дуже красиво складені – це взірці сценаріїв, текстів, сюжетів. Але яка суспільна – для всіх людей – користь від того? Ніяка, по суті: нам, використовуючи красиві тексти, “втюхують” те, без чого ми, люди, можемо обійтись. Те, вірніше, що і не робить нас людьми, а навіть навпаки – відчужує нас від себе, від ЛЮДСЬКОГО. Література – це не книга, не сукупність книг і навіть не всі книги. Література – це пошук і одночасно вираження вже знайденого людського. Ми повинні визначати не те, наскільки це хороша книга, як книга. Нас має цікавити, наскільки ця книга – література. В такому випадку ми не зможемо не відкинути погляд на книгу як на товар, продукт, предмет, чи, особливо, творчість однієї людини; це означає відмовитись і від наділення книги всіма якостями, характеристиками, ознаками книги як товару, продукту, предмету і творчістю конкретного письменника. Потрібно триматись не за книгу, а за людське, що має міститись в літературі. Але ж не у всьому воно міститься. І що таке, в такому разі, критика? Чи треба на неї дозвіл; чи є необхідність в критиці?

Критика – це суспільне явище, до критики треба вміти дорости. Критика – це особисте враження суспільства, Людства і критиком має бути той, хто вміє мислити по-людськи, від імені людства. Так, щоб Людству не було за нього соромно.

Ми не кажемо, що він (письменник) слабкий в написанні книг, ми скажемо, що його книги слабкі. Можна написати скільки завгодно сопливих жіночих романів, але всі вони не вийдуть за рамки сопливого розуміння любові. Людство вже давно виросло з цього і навіть більше – забігло наперед, так високо, що з тієї висоти презирливо іменує жіночі романи сопливими. Має на це право.

Отже, важливий не сам факт існування книги, а її зміст, ідеї, форми. Книгу критик має розбирати в усіх сенсах одночасно – тобто в одному: як книгу. Не як товар, продукт, творчість ОСЬ ЦЬОГО письменника, а як літературу.

Питання тепер повторимо: чи потрібен дозвіл на критику? Чи може кожен із нас бути критиком? І так, і ні. Залежить від того, наскільки ми люди. Як це зрозуміти? – адже  суспільна культура постійно розвивається і хтось із нас не може забігти наперед і сказати, що він вище людської культури. Не забуваємо, що людина – це і результат, і процес. В тому, наскільки ми живемо по-людськи, безперестанно розвиваючись, і є відповідь на те, чи можемо ми бути людиною. Якщо ми бачимо лінію розвитку якоїсь ідеї в літературі, якщо література виховує нас, якщо ми нею вчимося – живемо, то це дає нам можливість і право помічати, що якись із письменників не користувався привілеями літератури і тому пише абсолютно непотрібні речі. Якщо ми можемо знайти головну думку, виражену письменником і, проаналізувавши, побачимо, що суспільство її вже переросло, що вже використало й відкинуло, забуло, то ми можемо собі дозволити сказати, що автор дарма старався. Або в своїх пошуках відповіді на питання дійшов лиш до якогось етапу розуміння питання, навіть не відповіді. Тоді йому не варто виставляти це напоказ. Якщо так робить, то він або не знає, що його книга порожня, або знає і лицемірить; він або дурень, бо наївний, або дурень, бо думає, що читачі наївно приймуть його творіння. В даному випадку для нас немає значення, наскільки це -прорив для письменника. Нам важливо наскільки це прорив для тих, кому він пропонує себе читати – суспільству, людству – для нас. Ми ж не любимо, коли нам нав’язують посередні речі, видаючи їх за щось достойне, велике і т.д. А літературу нам підсовують аби-яку, дуже часто. Порожню, бідну, нікчемну – не літературу насправді.

Для того й критики  існують, як суспільне явище. Їхня парафія – література, тому вони можуть легко зрозуміти, що собою являє книга – послідовний процес розвитку й вираження людської думки, чи макулатура, взята  не людства, а з індивіда, який себе вважає гідним говорити від імені людей, але насправді – ніхто. Так, саме критики, які послідовно, систематично вивчають літературу, можуть говорити, що хороше, а що погане. Більше того, вони мусять це робити, це ж їхнє суспільне завдання. Так само, як завдання фермера – постачати молоко. Знаю, у вас є один аргумент: а що, якщо і критик, подібно до письменника, – не критик насправді, а лиш вважає себе таким? Якщо і він не вміє мислити по-людськи, а користується особистим поглядом на речі, суб’єктивним, а думає, що об’єктивний? А що, якщо молоко кисле? Цілком обгрунтовано. Українська літературна критика іде в ногу з самою літературою, рухаючись за сонцем до Заходу, приміряючи на себе роль заняття у вищій мірі пафосного, елітного, яким можуть займатись тільки люди найвищої проби. І щоб стати письменником/критиком чи митцем взагалі, людина мусить перестати бути людиною, а стати чимось, на що б могли впасти важкі лаври «представника культурних кіл». Що ж робити, якщо літературна критика не справляється сьогодні зі своїми завданнями, не виправдовує своє існування? Відповідь напрошується сама: а ви в школі штани просиджували? А ви не здатні думати й відрізнити обман від правди? В магазині, купуючи дитиною масло, ви уважно дивились на ваги, щоб вас не обважили, бо вдома мама, порахувавши за вас і знайшовши нестачу грошей, дасть вам по тому місці і висварить: як же це так?! І вам тоді достатньо було елементарних знань арифметики – ніхто не примушував вас вчити таблицю похідних. Так само й тут: хочете розібратись в тому, що правда, а що ні – починайте з малого. Треба ж із чогось почати. І сантехнік має право мати свою точку зору про книгу. І слюсар, і прибиральник. Чому їм не мати власної точки зору про книгу, яку вони прочитали – від початку до кінця, з передмовою й примітками. Ніхто не може їм заборонити мати точку зору про книгу, навіть вони самі. Хочеш не хочеш, а думки якимось чином прокрадуться в голову і щось-таки примусить читача задуматись. І читач до чогось у думках дійде: або погодиться, тоді книга хороша, або не погодиться, тоді книга не хороша. Чому він може не погодитись? Бо має свою точку зору, вже готову. І його точка зору може бути або повнішою, або простішою, але зрозумілішою й більш послідовною за ту, яку пропонує письменник. Читач, ким би він не був, має вчитись теж, для початку – вчитись літературою. Інакше бідолаха з захопленням розглядатиме яскраві прилавки книжкових магазинів, купуватиме нові, свіжі, красиві книги і, читаючи їх вдома, навіть не підозрюватиме, що його обманули. Навіть так: він сам себе обманює, коли щиро вірить у користь від читання «порожньої» книги.

Тепер, як ви вважаєте: хто може бути критиком – Артур чи Маша?

Автор: О. Номадний

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *