Достоєвський

Про Достоєвського я ніколи не думав. Він був для мене якимось далеким, чужим письменником, якого в школі я пропустив, а мій батько, організатор і хранитель сімейної бібліотеки, ніколи про нього не згадував. Вдома я знайшов тільки одну книжку, підписану ім’ям Федіра Михайловича: «Ідіот». І то аж після третього курсу. І то в розкладному дивані, про який ніхто навіть подумати не міг, що він розкладний.  Я знав, що Достоєвський дуже популярний, і це мене насторожувало. Багато хто захоплювався Достоєвським, – я їм просто не вірив: вони і захоплюватись як слід не вміли. Як кажуть, «така вже я людина»: верне мене від всього, що на гребені хвилі популярності.

Наш літклуб примусив мене взятися за нього. «Бідних людей» я ледве сприйняв, а потім без ентузіазму взявся за «Злочин і кару». Почувши колись, що Достоєвський – «консервативний революціонер», я так і сприймав його,  дивився на нього зверхньо. Я знав іще до кінця першої глави, що Федір Михайлович помилявся, що він був екзистенціалістом, що він був набожним чоловіком, що він просовував православ’я в кожній букві. Ще мені було відомо, що він «пережив» смертну кару, чотири роки був відірваним від світу. Був «фур’єристом», входив до гуртка Петрашевського, вірив у соціальну гармонію, у те, що все не може не налагодитись, бо так було закладено в основу нашого світу при його створенні. Це я з його біографії дізнався.

Та мало лише знати все це: я хотів зрозуміти, що саме породило «достоєвщину».

Здавалось би, що тут я мушу зупинитись на світогляді, який прямо витікає з філософії. Адже будь-яка людина, незалежно від роду її діяльності, послуговується якоюсь філософією, часто навіть не підозрюючи цього. Тим паче, Достоєвський знав, у що вірив.

Та перед тим, як почати копатись у філософії і літературі – основі світогляду (так, література теж може бути фундаментом світогляду, особливо, коли мова йде про письменника), доведеться хоч одним оком поглянути на економічні й соціальні умови, в яких опинилася Російська імперія в середині 19 століття. Без цього фону неможливо зрозуміти все інше.

*****

Після перемоги над Наполеоном у 1812 році Російська імперія вже не вперше стала перед вибором: відмінити кріпосне право чи залишити. З різних сторін лунали різні варіанти. Хтось, як, наприклад, Чаадаєв, наполягав на необхідності відмінити кріпацтво, відстоював вільне суспільство. Хтось, як Карамзін, перший професійний письменник імперії, ключова постать у становленні літератури, притримувався абсолютно протилежної позиції. Чаадаєва оголосили божевільним. Всі наче б то погоджувались із тим, що кріпацтва не має бути, але, з іншого боку, це не заважало його захищати. Кріпацтво – говорила тоді більшість інтелігентів-дворян (а хто ж іще міг його відстоювати?) – основа нашого існування; скасовуючи його, ми знищуємо основу життя.

Людей, які вважали, що таку прогнилу основу треба знищувати, що на ній не можна будувати що б там не було, теж вистачало. Кульмінацією їхньої діяльності став виступ наприкінці 1825 року. Після розправи над декабристами ще років із двадцять питання про кріпацтво підіймали одиниці: тихо, обережно й майже непомітно.

Хто насправді боровся із кріпацтвом, так це самі кріпаки. Звісно, у них нічого не виходило. Незалежно від того, де саме виникали селянські повстання, їх обов’язково придушували. Чим більший був рух, тим жорстокіша над ним відбувалася розправа.

Після перемоги 1812 року частка кріпаків у імперії складала близько 50%. А через тридцять років – лише 30%. Кріпаків ставало все менше.

Російська імперія поволі вступала в новий вид економічних відносин – капіталістичних.

Капіталізм пускав коріння в землі Східної Європи. Промисловість стрімко розвивалася – звісно, за рахунок ще жорстокішої експлуатації сільського населення. З’являлися фабрики, заводи, росли міста. З часом утримувати кріпаків стало невигідно й дорого. Власники тих самих заводів і фабрик, аби конкурувати із закордонними виробниками, мусили випускати конкурентноспроможний і якісний продукт, а головне – з низькою собівартістю. В середині 19 століття вже не було якогось абстрактного робочого. З’являлися спеціалісти. Виникали університети, аби забезпечувати промисловість кваліфікованими, так би мовити, кадрами.

Кріпацтво, яке на своїх плечах витягло Російську імперію з післявоєнної економічної ями, перетворилося на тягар. І тільки тоді, коли це усвідомили дворяни й купці, коли кріпосний устрій став приносити величезні збитки, питання про його недоречність не можна було ігнорувати.

*****

У 1848 році Європою прокотилася хвиля революцій. Народ боровся за рівність, за права, за республіку. Російська виключно аристократична «верхівка» не на жарт перелякалася, тож вирішила законсервувати існуючий стан речей. Та й до 1848 року ніякої мови про відкриту боротьбу за що-небудь не могло і бути. Оскільки боротися варто було тільки проти самодержавства, цар-батюшка робив усе можливе, щоб справа не доходила до відкритого протистояння: присікання вільнодумства, гоніння за «інакомисліє», заслання за непокірність і т.д.

Царизм і всі коло нього захищали себе як могли, а найкращий захист, як відомо, – напад.

Коли хочеш законсервувати існуючий стан речей, першим ділом потрібно відгородитися від всього зовнішнього, закритися від світу. Заборонено було не тільки ввозити нові іноземні книги, а й зберігати томи “небезпечних” авторів. Дозволялося тільки те, що могло укріпити позиції царизму.

Наступний крок – активна пропаганда. З подачі Миколи І сформувалася на початку 1830-х років «теорія офіційної народності» (Греч, Погодін, Булгарін, Шевирєв), принципом якої було: «Православ’я, самодержавство, народність».

Слов’янофіли з’явились, а чому б тоді не з’явитися «західникам»?

Вони, на відміну від слов’янофілів, не були сформовані в одне чітке ядро і не могли не розділитись. Очевидно, саме слово «західники» вказує напрям, куди треба дивитися. Дивитися на Захід треба для того, аби й у себе так само робити. От на питанні «як саме робити?» і розбіглися «західники». Одні стали лібералами, інші – революціонерами.

Варто відзначити, що ліберально налаштовані «західники» по суті нічим не відрізнялися від слов’янофілів. Хоч вони і читали французькі книжки і не приймали «теорію офіційної народності», вирішувати проблеми держави збиралися за допомогою реформ. Реформа – означає зміну форми, до суті справи такі зовнішні перетворення (в управлінському сенсі) не мають жодного відношення. Це порожній політичний конструкт, який застосовують саме тоді, коли треба, щоб суть залишилася незмінною, а всім здавалося, що відбуваються бурхливі зміни. Плавний, реформаторський, поступовий крок, на думку лібералів, мав забезпечити розвиток Російської імперії. І дурневі було зрозуміло, що “косметичний ремонт” нічим би не допоміг, але ліберали – не дурні.

Зовсім іншої думки були революціонери-демократи (Белінський, Герцен, Огарєв). Історія показала, що саме вони були праві.

Тепер, коли ми знаємо хто сперечався, з ким і навіщо, можна додати наступний пазл – Достоєвського.

*****

Не було ніякого окремого Достоєвського Федора Михайловича, який би існував сам по собі. Так чи інакше, він мав зайняти якусь сторону і своїми словами й діями посилити одну із них.

Достоєвський довго вагався, до якого табору долучитися. Він крутився, перебігав туди-сюди, завжди сумнівався у правильності вибору. Достоєвський – вираження суперечності між лібералами й слов’янофілами. Він розумів, що його державі, його народу потрібні якісні зміни, але він так і не навчився їх не боятись.

Федір Михайлович Достоєвський був і результатом і виразником своєї епохи. Нічого поганого в цьому немає, інакше і бути не може. З іншого боку, виразником він був не найкращим. Якщо епоха, прямо кажучи, дурна, письменнику мало просто її засвідчити. Завдання письменника полягає в тому, аби ступити хоча би на один крок далі, обігнати свій час. Цього Достоєвський не зумів зробити.

Та й не хотів. Він тому і “консервативний революціонер”, бо виступав за ті зміни, перетворення, які б повернули його народ в минуле, в ті часи, коли все було спокійніше і людина не стояла перед вибором. Коли людина позбавлена вибору, він її не гнітить. Коли ж він є, людина починає вагатись. А людина із “достоєвщини” задається питаннями: “чи маю я право обирати?” і “хто я така, щоби щось вирішувати?”

От, наприклад, відміна кріпацтва у Російській імперії. Ця реформа була водночас і прогресивною, і регресивною. Так, кріпосний лад стримував розвиток промисловості, ускладнював економічне зростання держави. Та, з іншого боку, після цієї ж реформи селяни стали вільними в найгіршому сенсі: кинутими напризволяще. Нікому до них діла тепер не було, тим паче поміщикам. “Спасение утопающих – дело рук самих утопающих”.

Як до цього явища міг поставитися Достоєвський? Він абсолютно чесно вирішив, що не треба було робити такий, здавалося, прогресивний крок, оскільки від цього виникали нові муки і страждання простих людей. Краще було би повернутися до того, як було раніше. Хто такі люди, щоб порушувати усталений порядок?

Але не завжди Достоєвський був таким.

Вивчаючи літературу про Достоєвського, я відзначив, що його «покидало» всюди.

Спочатку він був на стороні прогресивній. Той самий Белінський, батько російської демократії, високо цінував Достоєвського за його творчість, конкретно – за роман у листах «Бідні люди». Некрасов опублікував його у «Петербурзькому збірнику». Достоєвського називали “новим Гоголем”.

Розійшовшись із Белінським, Достоєвський «збавив оберти» і прийшов у гурток Петрашевського як чесний ліберал.

Гурток Петрашевського – зовсім не один гурток. На початку, правда, існував тільки один такий клуб, керівником якого був М.В. Буташевич-Петрашевський – видатний революціонер. З часом від одного гуртка відділялися інші, переносилися в інші міста. Цей гурток, як явище, – осередок вивчення й обговорення утопічно-соціалістичних вчень. Петрашевці – і в цьому їхня головна заслуга – продовжили лінію Белінського й Герцена.

Достоєвський часто заходив по п’ятницях, у день засідань, на гурток.

Відомим є такий епізод. Якось Петрашевський сперечався із Достоєвським про сутність і призначення мистецтва. Достоєвський говорив, що «мистецтво не потребує напрямку, що мистецтво саме собі ціль, що автор повинен турбуватися тільки про художність, а ідея прийде сама собою, бо вона є необхідною умовою художності». Петрашевський у відповідь звинуватив письменників у тому, що вони недостатньо глибоко вивчають довколишню дійсність, не вміють відрізнити суттєве від несуттєвого і тому витрачають свій талант не на суттєві питання, а на дрібниці сучасності. (Евграфов В.Е. «Социально-политические и философские взгляды петрашевцев», Москва, 1953 г., стр. 107)

Достоєвський «покрутився» біля революціонерів, навчився міркувати як ліберал, але ще не став тим Достоєвським, який зміг би написати «Злочин і кару». Ним він став тільки після пережитої смертної кари (його мали повісити, але в останній момент, уже під шибенецею, помилували) і кількох років у засланні.

Такі випробування будь-кого зламають. Доля так «потрусила» письменника, що він вже й сам не знав хто він і на чиїй стороні.

*****

Він був дуже розумною людиною і вмів аналізувати те, що бачив. Та інструмент, яким він аналізував життя, був далеко не досконалим.

Відбиток участі Достоєвського в гуртку Петрашевського важко не помітити. І я маю на увазі не тільки те, що Достоєвського майже стратили за “візити по п’ятницях”. Куди важливіша філософія, якої він там навчився. Вона виведена утопістом Фур’є.

В основі цієї філософії – вроджені потреби людини в щасті, а щастя неможливе без фаланстерів – общин, рівності й братерства. Відомо, що і Чернишевський високо цінував ідеї фур’єристів (в романі «Что делать?» перша книга, яку Лопухов подарував Вірі Павлівні, написана учнем Фур’є, а в одному з включених до роману снів Віри Павлівни вона бачить життя в комуні). Така філософія – цілком можливе підгрунтя для аналізу соціальної дійсності, але аналіз такий закінчується виявленням різниці між утопічним образом і реальним станом справ.

Достоєвський зміг поєднати філософію соціалістичного толку з релігією. Нічого дивуватись, бо релігія сама по собі ніяк не заперечує рівність і братерство – навіть свободу. Релігія просто бачить ці речі по-своєму – так само, як і будь-яка інша ідеологія. Тому, коли говорять про філософію Достоєвського, варто мати на увазі, що це більш ніж вполовину православ’я. А коли говорять про лібералізм Достоєвського, слід пам’ятати, що він має характер «слов’янофілський». Ні те, ні се.

Сам Достоєвський помітив, що нікуди конкретно не належить, ні до кого визначено не відноситься.

Тому-то його так турбувало питання «хто я?»

От навіть роман «Злочин і Кара».

Що стосується часу, об’єктивних умов, які відтворені в самому романі, Достоєвський схопив їх вірно. Він писав про людину, яка може і повинна вирішувати, куди їй податися: в минуле, яке ще досі теперішнє, але віджило себе, чи в майбутнє, якого ще немає, бо всі стоять перед вибором і думають (або просто не помічають нічого) замість того, щоб починати його будувати. Думати, звісно, важливо; без обдумування нічого хорошого не зробиш. Але ж це саме думання завжди має бути предметним, про щось конкретне. Якщо ж це абстрактне філософствування ні про що, то вже краще зробити помилку на практиці і опинитись у становищі, коли доведеться цю помилку осмислити.

І ось тут з’являється місце для «достоєвщини».

«Достоєвщина» – це розгляд однієї людини відірвано від інших людей. Звідси і необхідність Бога. Замість питань «з ким я?», «хто зі мною?», Достоєвського турбує питання «хто я?». Він не міг побачити суб’єкт історичного розвитку – чи як там це називається – тому й рахує кісточки Раскольнікова, обсмоктує кожну його думку. Єдиний матеріал, який він взяв із філософії, – людина і її потреба бути щасливою. Щоб вирішувати питання, пов’язані з сутністю конкретної людини, треба вдивлятись в людське взагалі. У «Злочині і карі» Раскольнікова нам підносять і намагаються розібрати, як окрему людину. Але це не людина – це фрагмент людського, який без повернення до цілого – суспільства, народу, людства – неможливо зрозуміти. Достоєвський підозрював, що людина на самій собі не закінчується, і це його влаштовувало, адже знову ж таки підтвердилась необхідність релігії, в якій всьому причина – Бог.

*****

Тим не менше, я сам нічим не кращий, хоч і старший на 150 років. На літклубі я заплутав усіх питанням про сутність суб’єкта суспільних відносин. Ех, я прямо як Достоєвський у свої кращі роки: намагаюсь, детально розглянувши фрагмент, побачити ціле. Питання «хто я?» замість всіх інших формулювань пробралося в голови людей настільки глибоко, що, складається враження, існувало там завжди. Принаймні в моїй голові воно жило натурально.

Щоб відповісти на нього, потрібно почати робити що-небудь з кимось. Тому постановка питання Герцена – “хто винен?” – значно ширша, точніша й конкретніша. Гадаю, що він свого часу теж перестав шукати відповідь на питання «хто я є?» в собі. А там і Чернишевський, який зі своїм “що робити?” точно розібрався, найточніше принаймні.

Досвід Достоєвського безумовно цінний і дуже важливий. Зрештою, завдяки йому ми (людство) так уважні до особистості. Ми точно знаємо яка це скотина – людина, і яка вона слабка. Він перший звернув на неї аж таку увагу. Так, він перебільшив, перестарався, але такі перебільшення виявилися корисними для розуміння особистості взагалі. Однієї людини до Достоєвського не було. На певному історичному етапі він не міг не з’явитись. Проблема тільки в тому, що на його негативному, в історичному масштабі, досвіді вчаться й сьогодні, й вчора, й останні сто п’ятдесят років.

Достоєвський, по суті, обрав одну із непропрацьованих проблем, які стояли перед тогочасним російським суспільством і взявся її вирішувати. Він довів її до краю, до межі. Він настільки її старанно пропрацьовував, що збільшив до неймовірних розмірів, немов дивився на неї крізь лупу, крізь дві лупи. Відповідно, більше нічого не бачив. Просто не міг, зору не вистачало.

Так, Достоєвський вирішував проблему, актуальну для свого часу і свого суспільства. Але буде наївно вважати, що це тільки їхні проблема, що це проблема застаріла. Історія повторюється. На початку 20 століття екзистенціалізм пережив друге народження, а з появою Камю і Сартра став модним. Я вже мовчу про моду на екзистенціалізм сьогодні. І це не від того, що філософія живе своїм життям і народжується-відмирає тоді, коли їй заманеться, а тому, що всяка філософія завжди потребує грунту. Умови, в яких перебуває людство тепер – просто-таки чорнозем для філософствувань в дусі Достоєвського.

*****

Узагальнюючи і підсумовуючи вищесказане, спробую показати місце Достоєвського у становленні російської літератури. Як відомо, народилась вона ще у 18 столітті і пережила такі головні моменти у своєму ставленні до дійсності:

  • Перша вдала спроба зосередитися на житті«Подорож із Петербурга до Москви» О. Радіщева.
  • Життя – лицемірство – «Горе з розуму» О. Грибоєдова.
  • В цьому житті неможливо жити по-людськи – «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна.
  • Від цього життя треба тікати – «Герой нашого часу» М. Лєрмонтова.
  • Життя таке нікчемне і ми такі нікчемні, що нам залишається тільки посміятися з самих себе – «Шинель» М. Гоголя.

А Достоєвський… А Достоєвський взяв, та й повірив Гоголю. Всерйоз повірив, не сміючись, а болісно переживаючи.

Обов’язково мав бути Достоєвський, щоб довести оцю віру в «Шинель» Гоголя до крайності. Обов’язково хтось мусив написати про одну людину, про її слабкість, про її страхи, про її самотність і її страждання, які ні з ким вона не може розділити.

В цьому сенсі він – повна протилежність Пушкіну.

Пушкін шукав у житті художність, шукав високе, таким чином стверджував саме життя. Свідченням цьому є його творчий спадок, його вплив на літературу. Він все “намацував”, шукав, все пробував нове – і вірші, проза Пушкіна не вміщаються в один жанр. Саме через широке охоплення життя у різних його формах і через увагу до кожної із них Пушкіна можна вважати самодостатнім періодом російської класики.

Достоєвський же вчинив навпаки: в художньому став шукати життя, а через художні форми намагався знайти відповіді на основні життєві питання, серед яких на першому місці питання “хто я такий?”

Якщо Пушкін копав вширину, вивчав життя з усіх сторін, закладав фундамент по всьому периметру, то Достоєвський вирішив копати вглиб. Вибрав собі маленький клаптик – і давай копати, не шкодуючи сил. Викопав він, звісно, не могилу, а, скоріше, колодязь – штуку необхідну. Але й в колодязі можна втопитися, захлинутися.

Добре, що Достоєвським література не скінчилася. Він, як явище, не був лінією, а був всього лиш точкою у становленні літератури, моментом. А лінія, переступивши через точку, продовжилася Гончаровим, Некрасовим, Салтиковим-Щедріним, Чеховим. Далі ви знаєте.

Автор: Мирослав Кравець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *