Тінь батька. Кадр із фільму "Гамлет" 1964 року
Тінь батька. Кадр із фільму "Гамлет" 1964 року

Діалектика за Шекспіром

Помер Вільям Шекспір 26 квітня 1616 року – імовірно, в свій день народження. Імовірно – бо достеменно дата його народження невідома. Зберігся запис про хрещення Вільяма 26 квітня 1564 року, а оскільки тоді булозаведено хрестити немовлят на третій день після появи на світ, то 23 квітня івважають днем ​​народження генія.

Шекспір ​​помер у віці 52-х років. Нині сказали б: помер молодим, в самому розквіті сил. Але мірками того часу він вже був «пожившим своє» старим – тоді за середньої тривалості життя близько 40-ка років люди і старілися швидко. Так, англійський король Генріх VIII в молодості був сильним немов бик (підкови гнув!), а помер у 55 немічним старцем, оточений турботою останньої молодої дружини.

І Шекспіру-то пощастило, доля його берегла! У рік його народження від чуми помер кожний шостий житель його рідного Стратфорда-на-Ейвоні. А за епідемії 1592-94 років тільки протягом першого року зі 100 тис. лондонців чума забрала 10 тис. душ.

Творчість англійського драматурга – загальновизнана вершина трагічного у всій світовій літературі. Не випадково до філософського осмислення Шекспіра особливо зверталися німецькі мислителі: Г. Лессінг, І. В. Гете, І. Гердер, Г. В. Ф. Гегель, а також К. Маркс, яких не могли не привабити історизм і стихійна діалектика шекспірівського світогляду, здатність великого англійця відчути, «схопити» і в художній формі передати суперечності його епохи, показані як «вічні», «непереборні». Трагедія – це вид літератури, взагалі – мистецтва, що найтісніше пов’язаний із політикою, з непримиренною боротьбою класів та ідей в суспільстві. Так, розквіт античної трагедії у творчості Есхіла, Софокла та Евріпіда прийшовся на блискучий вік Перікла з його боротьбою демократичної та аристократичної партій. Геніїв народжує доба, і творчість Шекспіра не можна зрозуміти поза зв’язком із суспільно-політичними перипетіями того переломного моменту переходу від феодального суспільства до капіталістичного.

Ось вони і замахнулися «на Вильяма нашего, понимаешь ли, Шекспира»!

Сказати, що велич Шекспіра є загальновизнаною, напевне, буде не зовсім вірно. Щодо неї теж сперечаються. Лев Толстой, наприклад, Шекспіра за ніщо вважав! Ще складніша річ із його біографією – вже не перше сторіччя шекспірознавці, розділившись на «стратфордіанців» і «анти-стратфордіанців», сперечаються, чи є Вільям Шекспір ​​дійсно автором приписуваних йому творів.

Життя нашого героя «погано задокументоване», а про те, чим він займався в другій половині 1580-х років – від від’їзду з незрозумілих причин зі Стратфорда в Лондон до театрального успіху в столиці, – взагалі нічого не відомо. Ці роки в шекспірознавстві так і називаються «втраченими» або «темними». Все це і породило гіпотезу, що нібито В. Шекспір ​​був лише актором, але не письменником, був підставною особою, чиїм ім’ям підписував свої безсмертні творіння хтось, хто з якихось мотивів не міг розкрити себе як їхній автор.

Деякі аргументи анти-стратфордіанців справді звучать досить переконливо. Наприклад, в п’єсах Шекспіра зустрічаються найточніші подробиці з топографії італійських міст, яких не могла знати людина, що ніколи в житті не виїжджала за Альбіон. Подив викликає його заповіт, в якому розписана «доля» навіть ліжок з постільними речами, але жодного слова немає про літературну спадщину. Та й самих рукописів Шекспіра не знайдено.

Марк Твен називав його«найвидатнішим із ніколи не існуючих людей». Анти-стратфордіанцем був і ЗигмундФрейд. Як імовірних авторів творів Шекспіра називали філософа Френсіса Бекона, Едварда де Вера (графа Оксфорда) і навіть королеву Єлизавету I! Найцікавіша, на мій погляд, версія – це драматург, одноліток Шекспіра Крістофер Марло(1564-93).

Багатообіцяючий автор, Марло загинув у кабацькій бійці в 29 років. Однак є припущення, що він лише інсценував загибель – Марло працював на англійську розвідку і, звісно, після «смерті» підписувати п’єси своїм ім’ям вже не міг.

А от найслабше від усього звучить той аргумент анти-стратфордіанців, що Шекспір ​​не отримав, мовляв, належної освіти, не вчився в університеті (але ж його словниковий запас, його володіння мовою не мають рівних у всій англійській літературі!). По-перше, в Стратфорді була відмінна «граматична школа», де Вільям вивчив латину і грецьку та міг ґрунтовно ознайомитися з античною літературою. Щоправда, йому довелося кинути школу в 14 років. По-друге ж, треба пам’ятати, що Шекспір ​​є генієм епохи Відродження, і ця епоха якраз і висувала нерідко геніїв-самородків із народу, з торгово-ремісничого середовища.

До речі, є такий аргумент на користь Шекспіра: в його творах згадані тонкі нюанси шкіряної справи, що і мали бути відомими синові рукавичника, який юнаком вірогідно підсобував у майстерні батька.

Боротьба навколо авторства Шекспіра носить ідеологічне забарвлення. Велика Радянська Енциклопедія, 2 вид., писала з цього приводу: «В основі цих домислів лежить класове упередження, нібито простий актор, виходець із народу, який не отримав університетської освіти, не міг стати творцем геніальних творів» [т. 47, с. 641]. Успіх Шекспіра на сцені викликав обурення тих, хто був обтяжений освітою, однак не витримав конкуренції з боку «вихідця з простого народу». Один з таких «носіїв класового упередження – випускник Кембриджа драматург Роберт Грін (1558-92) – розорився і помер у злиднях, а на смертному одрі «накатав» памфлет проти неосвіченого вискочки Вільяма, називаючи того «розхитувачем сцени» (каламбур на прізвище Шекспіра – spear перекладається як «спис», shake – як, зокрема, «хитати»). Це, між іншим, був перший відгук на творчість Шекспіра. 

Хай там як, але людина, що написала «Гамлета» й «Отелло», була рідкісним генієм, і вся ця загадкова історія з авторством лише дозволяє нам абстрагуватися від обставин життя автора, зосередивши увагу саме на тому, як у його п’єсах відобразились об’єктивні протиріччя і суспільні конфлікти того часу.

«Золотий вік» Єлизавети

Королева Єлизавета I (1533-1603, на престолі з 1558 року), дочка монарха-дружиновбивці Генріха VIII і занапащеної ним Анни Болейн, завершила династію Тюдорів. Незважаючи на вимогу парламенту вийти заміж і народити спадкоємця, вона відкинула всі пропозиції женихів (навіть сам Іван Грозний до неї сватався!) і залишилася в історії «королевою-дівою». А її правління – «золотим віком».

Ніхто в світі спочатку не сприймав її серйозно, але Єлизавета зуміла мало-помалу непомітно для супротивників перетворити Англію на найпотужнішу державу світу. Апофеозом її правління став розгром у 1588 році «Непереможної армади», яку іспанський король Філіп II послав, щоби покарати англійських «єретиків»-протестантів. Ця подія поставила хрест на домінуванні Іспанії, а Англія почала перетворюватися на «володарку морів», вступивши в боротьбу за колоніальні загарбання. Ще раніше, в 1580-му, з навколосвітнього плавання повернувся прославлений пірат Френсіс Дрейк, який привіз награбованого у іспанців золота обсягом у два річні бюджети Англії! Завдяки цьому Єлизавета відразу виплатила весь державний борг.

Королева, що мала чудову освіту і володіла п’ятьма мовами, оточила себе плеядою настільки ж блискучих державних і військово-морських діячів. Крім згаданого Дрейка, були ще її фаворит, історик і адмірал Уолтер Ролі (Рейлі) (це він першим спробував заснувати в Північній Америці колонію Вірджинія, названу так на честь «королеви-діви»), перший міністр і скарбник лорд Вільям Сесіл, дипломат і засновник британської розвідки Френсіс Уолсингем.

В Англії швидко розвивалися промисловість і торгівля. У Лондоні ріс торговельний порт, піднявся знаменитий район Сіті, в 1571 році відкрилася біржа, значення якої особливо зросло після того як в 1576-му іспанці розорили колишній головний світовий фінансовий центр – Антверпен. У 1600 році виникла Ост-Індська компанія – одна з перших в історії торгових монополій.

Монархиня зажила слави завзятої театралки, навіть сама грала в аматорських спектаклях. Крім усього іншого, вона ще й вважалася першою танцівницею свого часу! Становлення англійського театру, а значить, і становлення нашого героя як видатного драматурга, нерозривно пов’язане з ім’ям Єлизавети I. У 1576 році в Лондоні відкрився перший постійний публічний театр. Важливим є те, що англійський театр спочатку існував і розвивався як демократичний інститут суспільства – на виставах збиралася найрізноманітніша публіка, включно із міськими низами, і це вирішальним чином вплинуло на творчість Вільяма Шекспіра.

Три періоди життя – три бачення світу

Творчість В. Шекспіра чітко ділиться на три періоди. Можна, звісно, пояснювати їхні відмінності дорослішанням автора, віковими особливостями погляду на світ у той чи інший період. Однак великі твори мистецтва – це завжди відображення в душі творця об’єктивної суспільної реальності, що оточує його, і з цього необхідно виходити, аналізуючи творчість будь-якого майстра.

У перший, ранній період (1590-ті) – в роки підйому національного духу англійців після розгрому «Непереможної армади» – Шекспір ​​пише більшість із своїх комедій: життєствердних, що прославляють благородні поклики любові і дружби, що пронизані світлим духом епохи Відродження і поетичним сприйняттям природи, оптимізмом, «карнавальністю», народним гумором.

Тоді ж він створює цикл своїх історичних хронік. По суті, це – концентроване осмислення всієї попередньої англійської історії з її міжусобицями, змовами, народними повстаннями та іншим, і це дає політичні уроки не тільки для епохи Шекспіра, але і для нашого часу теж. Вперше в історії літератури драматург дає глибоко реалістичне зображення політичної боротьби, пристрастей і мотивів, які керують людьми, ставлячи складні – і завжди актуальні – питання про природу влади і відповідальності правителя.

Саме за часів дії хронік відбувалося становлення англійської централізованої держави, і в своїх хроніках автор червоною ниткою проводить ідею національної єдності – проти феодальних чвар. Як виражаються літературознавці, «під сміх Фальстафа» (гротескний персонаж, блазень, вихователь майбутнього короля Генріха V) відходить, проганяється Середньовіччя. «Фальстафівським фоном» Ф. Енгельс називав декласованих представників середньовічного суспільства, що розкладалося. Можна сказати, Шекспір ​​обґрунтовує освічену абсолютну монархію, перемагає феодальну смуту і роздробленість.

Ідеал правителя для Шекспіра – Генріх V, сильний володар, який домігся найбільших успіхів у Столітній війні 1337-1453 років. Йому протиставлені як слабовільні Генріх VI і Річард II, так і тирани Річард III і Джон (Іоанн Безземельний). У цих п’єсах важливе місце займає народ – з ним не може не рахуватися навіть такий жорстокий деспот, як Річард III, але при цьому Шекспір ​​все ж з побоюванням ставиться до прагнень народу самостійно вирішувати долю країни.

Зауважимо, що в реальності Річард III не був горбанем (так, мав невеликий дефект фігури), а його віроломство і жорстокість дещо перебільшені. Скажімо, історики нині сумніваються в офіційній версії, що затвердилася за Генріха VII Тюдора, нібито повалений ним Річард III убив своїх племінників принців Едуарда і Річарда, синів його померлого в 1483 році старшого брата Едуарда IV.

За часів Шекспіра в народі ще жива була пам’ять про страхіття війни Червоної та Білої троянд 1455-85 років – усобиці Ланкастерів і Йорків. В ході її була винищена чверть населення Англії, загинув весь цвіт її лицарства! Завершила ж війну битва при Босворті, в якій був убитий Річард III. І в «Річарді III» Шекспір ​​вкладає в уста переможця – Генріха Тюдора – найважливішу фразу, в якій, можливо, висловлена суть всього циклу хронік: «здох кривавий пес … звад рани гояться».

Єдина велика трагедія, створена Шекспіром в ранній період, – «Ромео і Джульєтта». Це – зворушлива історія любові: її герої ціною загибелі беруть моральну перемогу над пережитками середньовіччя. У цьому сенсі вона теж соціальна, але в ній немає ще соціально-політичної глибини. Глибина ця буде досягнута драматургом в другий період творчості, в 1600-ті роки, в т.зв. період «великих трагедій», коли намітився надлом у самому англійському суспільстві.

24 березня 1603 померла Єлизавета, останні роки правління якої, втім, вже були неспокійними – змови, боротьба різних угруповань при дворі. На трон зійшов Яків I Стюарт, він же король шотландський Яків VI, затятий католик і син страченої Єлизаветою Марії Стюарт. На житті та кар’єрі самого Шекспіра це ніяк не позначилося – Яків, як і його велика попередниця, протегував театру, надавши трупі Шекспіра статус королівської.

Однак на рубежі століть позначилися глибокі суперечності, які не міг не відчути проникливий драматург. Союз абсолютизму з буржуазією і частиною збуржуазнілого т. зв. «Нового дворянства» («джентрі»), спрямований проти феодальної знаті, був тимчасовим, минущим, приреченим на швидкий розпад – оскільки у сильної англійської буржуазії були свої економічні та політичні інтереси. Двір нового короля перетворювався на центр тяжіння всіх реакційних сил, які прагнули відновити католицизм і феодальні порядки. Було взято курс на зближення з католицькою Іспанією – суперницею Англії в колоніях. Все це викликало зростаюче невдоволення в найширших колах суспільства.

Розкол суспільства сконцентрувався в релігійному питанні. XVI століття, з того моменту, як Генріх VIII відокремив англійську церкву від Риму, ставши на чолі її («реформація зверху»), пройшло під знаком релігійних чвар. Спочатку, за Марії Кривавої, католики винищували англіканців, потім, при Єлизаветі, гонінням піддалися вже католики. Найбільш радикальні ж буржуазні елементи стояли за повне «очищення» церкви від католицтва, утворивши рух пуританства.

Абсолютна монархія в особі Якова I намагалася стверджувати право короля управляти країною – і, перш за все, встановлювати нові податки – без згоди парламенту, який скликався все рідше. І в Англії, і пізніше у Франції бюджет та податки – це було найбільш делікатне питання для практичної буржуазії, що домагалася участі в бюджетному процесі та контролі над ним. Це питання, власне, і дало поштовх до відкритого виступу проти монархії, до революції.

Важко, звичайно ж, назвати Шекспіра революціонером, що ідейно готував Англійську революцію XVII сторіччя подібно до того, як французькі просвітителі готували Велику Французьку революцію. Ні, він був цілком лояльний до корони – та й недобре було б з його боку «кусати руку», що благодіяла йому! Але, як глибокий художник-мислитель, він повинен був передчувати майбутні потрясіння, той перелом в історії, коли суспільний прогрес буде, як це зазвичай і відбувається, затверджуватися в жорстоких і неоднозначних формах – що, мабуть, і виразилося в соціально-філософських трагедіях Шекспіра.

Життєстверджуючий оптимізм попереднього періоду змінюється в них досить похмурим поглядом на світ. Герої борються зі злом, однак вищі цінності – добро, честь, справедливість – з неминучістю зазнають трагічної поразки. Самотнім є благородний бунтар Гамлет; у «Королі Лірі» боротьба за владу призводить до розпаду всіх людських зв’язків. Своєрідну «чорну діалектику» зустрічаємо ми в «Макбеті», де відьми, які уособлюють темні сторони душі головного героя, заклинають (в перекладі Б. Тена): «Є зло в добрі, добро у злі…». (Є, однак, думка, що цих персонажів Шекспір ​​ввів, щоби догодити Якову, який був схильний до містицизму і навіть написав трактат із демонології).

У «Гамлеті», в «Королі Лірі» і особливо в «Макбеті» проявляється зовсім інше, ніж в історичних хроніках, ставлення автора до монархії. Фактично Шекспір ​​визнає моральність і необхідність боротьби проти деспотизму – і в цій справедливій справі допускає будь-які заходи, аж до царевбивства!

Але… в дещо більш ранній п’єсі «Юлій Цезар» (1599) Шекспір ​​бачить суперечливість такої боротьби, складність, неоднозначність її оцінки в суспільстві, немовби прогнозуючи колізії Англійської революції 1640-60 років. Кришталево чесний республіканець Брут здобуває тимчасову перемогу над тираном Цезарем, проте народ не розуміє його безкорисливих прагнень і не підтримує його; Брут в результаті зазнає поразки. Ще один цікавий збіг: у тому ж 1599 році народився головний герой революції Олівер Кромвель, який встановив потім диктатуру і жорстоко придушив демократичні виступи народних мас.

Шекспір ​​не був би великим гуманістом, якщо б він завершив свою творчість на настільки «мінорній ноті», не залишивши місця для оптимістичного погляду на світ. І ось в останній, третій період творчості (1609-12 роки) Шекспір ​​звертається до трагікомедії, до того, що прийнято називати «романтичними драмами». В рамках свого роду діалектичної тріади «теза – антитеза – синтез» оптимізм все ж бере у нього гору над колишнім похмурим баченням світу. Так, у п’єсі «Буря» (1611), що вважається «поетичним заповітом» драматурга, її герой Просперо за допомогою магії підкорює сили природи, змушуючи їх, а також самих людей, служити добру.

Тут можна побачити співзвуччя шекспірівського світогляду з поглядами його сучасника Френсіса Бекона, який поєднував матеріалізм і дослідне пізнання світу з вірою в магію. Адже це Бекону належить вислів «Знання – сила!», яке правильніше перекладати з англійської як «Знання – влада!» (Knowledge is power). І сама назва п’єси – «поетичного заповіту» Шекспіра – прозвучала глибоко (і «магічно») символічно: «буря» вибухне в Англії через 30 років!

Шекспір ​​і «золоте теля»

На зміну феодалізму і середньовіччю йшов новий лад зі своїми гострими протиріччями. XVI сторіччя було в Англії часом остаточного формування товарно-грошових, капіталістичних відносин. Відбувалося «первісне нагромадження капіталу», яке аж ніяк не було, як багато хто собі його малює, ідилічним процесом збагачення «найпрацьовитіших і дбайливих господарів». Як і в той період «первісного нагромадження», що ми пережили в 1990-і роки, диференціація на власників капіталу і незаможних пролетарів здійснювалася за допомогою насильства, сваволі «сильних світу цього», розкрадання державного і вилученого у церкви майна, всілякого роду афер та злочинів.

У 1572 році Єлизавета I видала «Акт про бродяг і жебраків», що продовжив драконівські закони Генріха VIII, згідно яких в Англії було страчено 72 тис. чоловік! Людей, розорених і пущених у жебри «огороджуваннями» та іншим, під страхом смерті або тюремного ув’язнення фактично заганяли в щойно зароджені мануфактури, де робітники за злиденну плату працювали до 14-18 годин на добу!

Акт 1572 року, до речі, ніс загрозу і мандрівним акторам, яких теж могли запросто «притягнути» за «бродяжництво». Тому театральним трупам доводилося проситися «під патронат» до знатних вельмож, отримуючи від них «охоронні грамоти». Так, Шекспір, виступав у трупі «слуг лорда-камергера».

Протиріччя нових економічних відносин відобразилися і в драмах великого англійця. Причому сам-то він походив із буржуазної родини. Пращури Шекспіра в кількох поколіннях були хліборобами, проте батько його, якого звали Джон, успішно займався шкіряним ремеслом і торгівлею. Вершиною його життєвого успіху стало обрання його в 1568 році на посаду бейліфа, тобто старости, або мера Стратфорда. Вільям народився в багатому і красивому будинку – нині його музеї.

Пізніше, однак, Джон Шекспір ​​розорився, через що, очевидно, 14-річному Вільяму і довелося залишити навчання в школі. Напевно, той юнацький епізод теж закарбувався в його душі. Втім, коли він «вибився в люди», Шекспір-молодший швидко проявив себе як успішний і розважливий ділок, він з вигодою вкладав зароблені ним на театральній ниві гроші в нерухомість та інші підприємства. Уже в 1597 році, наприклад, він купив у Стратфорді другий за величиною в місті будинок «Нью-Плейс» із двадцятьма кімнатами і десятьма камінами! Не гребував великий письменник і таким «бізнесом», як відкуп податків. Відомо, що він придбав право стягувати частину податків на пшеницю, сіно і солому в околицях Стратфорда, – і збереглися навіть його звернення до суду з вимогами стягнення з боржників!

Тобто це була цілком буржуазна по духу, прагматична людина, і тим цінніше її спостереження і роздуми про природу грошей, скажімо, в трагедії «Тимон Афінський». Багач Тимон був шанованим, але коли він розорився, його полишають усі. І тоді він вимовляє гіркі промови про золото, яке губить людей і спотворює всі відносини між ними: золото – це демонічна сила, яка в уяві людей перетворює мерзенне в прекрасне, брехливе в правдиве, старе в молоде.

Тут Шекспір ​​підходить до розуміння золотого фетиша, і це відзначає Карл Маркс: «Шекспір чудово змальовує сутність грошей».

У трагедії «Отелло» герої, що протистоять один одному – Отелло і Яго – по суті, обидва породжені новими відносинами, але в першому втілені кращі риси людини гуманістичної культури Нового часу, тоді як другий виступає носієм хижацького егоїзму. Отелло гине, але торжествує при цьому його віра в людину, залишаючи і нам надію на подолання «товарності» в людині, що спотворює ії.

«Бути чи не бути?» – ось вічне питання

У центрі уваги Шекспіра – долі людини і людства. Він передає все багатство і суперечливість людської натури, ставить своїх героїв у такі обставини, які розкривають сутність характерів; в його трагедіях, як і в реальному житті, є сусідами і взаємно переплітаються піднесене і нице, трагічне і комічне, особисте і суспільне, велич і падіння людей. У людини завжди є вибір: «піднятися» або «опуститися», «літати» або «плазувати».

У цьому – нев’януча цінність шекспірівських трагедій, що набуває особливої ​​актуальності в моменти крутих і жорстоких суспільних колізій – як і в наші дні. Кожна людина опиняється перед болісною альтернативою: зберегти людяність або перетворитися в садиста і мародера, поважати своїх предків або знущатися над світлою пам’яттю про них, плазувати перед «можновладцями» і прислуговувати ним або «піти проти течії», ризикуючи свободою і життям.

Так як же бути: змиритися з несправедливістю і беззаконням або все-таки боротися проти них? «…коритись долі і біль від гострих стріл її терпіти, а чи, зітнувшись в герці з морем лиха, покласти край йому…»? Чи припустимо, «заснути, вмерти», залишити, як є, всі «…наруги часу, гніт можновладця, гордія зневаги… тяганину суду, з чесноти скромної безчесний глум…»? [Переклад Л. Гребінки] Так бути чи не бути, зважитися чи ні… жити чи не жити?

Напевно, цей знаменитий монолог принца данського – квінтесенція всієї шекспірівської творчості. Прийдешні покоління людей будуть знаходити в ньому все новіші смисли, співвідносячи його з актуальними проблемами людства. А воно ж досягло такого рівня розвитку, такої могутності продуктивних сил і засобів для їх знищення, що потрібна найвища відповідальність при прийнятті рішень, потрібні дійсно вивірені, зважені рішення та дії.

Тому гамлетівські коливання – за які Гамлета «лаяли» багато філософів і літературознавців – представляються проявом чималої мудрості. Сумнів можна розглядати як діалектичний момент рішучості змінити світ на краще – змінити так, щоб із найдобріших намірів не зруйнувати його!

«Зайва сміливість – такий же порок, як і зайва боязкість», – говорив друг Шекспіра драматург Бен Джонсон. Сміливість у поєднанні з відповідальністю і духом сумніву в собі – необхідні якості для тих, хто вершить долю світу.

Складна, суперечлива натура Гамлета, про яку 400 років не вщухають суперечки, відмінно передана в радянському театрі і кінематографі, в яких цю роль найкраще зіграли два, здавалося б, діаметрально протилежних актора: брутальний, хрипкоголосий В. Висоцький і витончено-аристократичний І. Смоктуновський…

І «в тих державах, що колись постануть, на ще не знаних мовах» (У. Шекспір. «Юлій Цезар») актори промовлятимуть ці безсмертні слова: «To be, or not to be: that is the question».

Дмитро Корольов, 2000.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.