Дещо про роль літератури у самопорожденні людини

Обов’язкове вивчання рідної й закордонної літературної спадщини у загальнодоступній і безкоштовній школі було впроваджено на Україні ще за радянських часів. Тоді офіційно було визнано, що участь у літературному процесі (краще, активна) становить необхідний етап розвитку гармонічної людини. Можна зауважити, що ця участь лишалася переважно пасивною, але також лишається фактом, що у той час був кількісний та якісний розквіт письменства — особливо, якщо порівнювати із сучасністю. Цей розквіт цікавий тим, що він був оснований на методології, котру випрацював видатний вчений-енциклопедист Вільгельм Гумбольдт у час розквіту німецької класичної філософії й німецької класичної літератури. У сенсі світогляду він був учнем Ґотгольда Лессінґа, котрий, як відомо, був одночасно засновником німецької класичної літератури, німецької літературної критики й живої традиції діалектичної думки на Німеччині.

Німецька класична література має бути особливо цікава сучасним українцям тим, що вона постала в обставинах суспільної резигнації, що її форми були у значній мері спочатку теоретично розроблені Лессінґом. Відкриті ним принципи лишилися настільки плідними, що їхня подальша розробка породила такі всесвітні шедеври як «Розбійники» Шиллера чи «Фауст» Гете. Але Лессінґ менш за все намагався нав’язати дійсності й літературі якісь принципи. Він лише уважно вдивлявся у літературні й теоретичні досягнення свого часу, та критично перевіряв все, що пропонувалося його попередниками для отримання літературою життєвого значення в середовищі свого народу. Першим принципом Лессінґа була боротьба проти резигнації — він наполегливо шукав й використовував всі можливості поширення критичної думки, котрі давав драматичний, публіцистичний, літературно-критичний процес того часу.

Рівень теоретичної культури відомих німецьких класиків — Ґете й Шиллера був нижчим, ніж у Лессінґа. Вони створили шедеври, здається, лише тому,що були «споживачами» його теоретичних досягнень. Бо їхнє завдання було вже не виробити принципи літератури, а лише критично перевірити їх та спробувати притримуватись їх. Це було значно легше, коли під кінець життя Лессінґа його опоненти були головно визнані банкрутами. Тут треба згадати, що лессінґовські принципи булі спрямовані до отримання такої літератури (вона є твори + процес їх створення) котра широко іде до народу й дає розкритись його силам у історичній творчості нових суспільних форм — більш людяних і більш ефективних у ресурсному сенсі.

Розподіл праці, навіть якщо вона розподіляється між філософією, літературною критикою й літературою завжди нівечить особу. Лессінґ це розумів, але від свого вибору не відмовлявся. Тому його «Мінна фон Барнгельм» і «Емілія Ґалотті» лишаються видатними другорозрядними творами німецької літератури. Це були перші спроби невідомого письменника, тому вони й не отримали такої досконалості й слави як «Фауст» чи «Розбійники». Також Гете й Шиллер не були видатними теоретиками — їхні головні ідеї краще висловлювали Кант, Фіхте, Шеллінґ і Геґель. Що ж стосується цих мислителів, що їх названо, їхня писемна спадщина не відріняється гарним та ясним стилем…

Коли проблеми, аналогічні лессінґовським, розглядали пізніше діячі літератур на мовах руської групи, вони вже здогадувалися, що за «трансцендентальною свідомістю» німецької класичної філософії стоїть спотворений образ праці, котра визволяє. Франко, Чернишевський, Українка, Цьотка — вони всі шукають діяльність, участь у котрій визволить їхню свідомість та дозволить їхнім творам визволити інших — не лише свідомість інших. Між названих лише Цьотка (Алоїза Пашкевич — Алаіза Пашкевіч) не була ознайомлена спеціально із теоретичним чи «еволюційно-історічним» за висловом Франка мисленням. Всі інші наполегливо шукали спосіб об’єднання теоретичних знань та почуттів. Принаймні він не має полягати у безпосередньому «втіленні» теорії чи переконань у літературний твір. Лише Лессінґ та Чернишевський (видатні німецькі мислителі його звали російським Лессінґом) силою обставин були примушені до вибору «мистецької реалізації теорії» – «Мінна фон Барнгельм», «Що робити?». Але вже «Пролог» Чернишевського демонструє принципи, більш подібні на ті, котрі застосовували українські класики. Леся Українка та Іван Франко уважно штудіювали теоретичне мислення, але творів-ілюстрацій під свої погляди намагались не робити. Механізм літературної творчості, котрий можна тут виявити, полягає у тому, що теоретична свідомість дає сили бачити життя як воно є та сумніватись у своїх сумнівах щодо адекватності його зображення. Найкращій приклад цього — портрети селян у творах Стефаника.

Постійні роздуми над тим, яка діяльність примушує вдивляться у життя, займати засади небайдужості відрізняє українських класиків від безлічі сучасних авторів. Але вони не тільки роздумували над тим, що це за діяльність, вони ще й витримали боротьбу проти обставин життя, щоби таку діяльність мати. Треба загадати, що Лессінґ, Шиллер, Франко, Цьотка й інші значну частину літературного життя були жебраками. Але, все ж, навіть коштом жебрацтва, вони потрапили у сферу цієї (за висловом чехословацького мислителя Мілана Соботки) «праці, котра визволяє». Тому й їхнє «вдивляння у життя» було не спостеріганням, воно було пробами своїх сил, прагненням здобути «хоч синам, як не собі / кращу долю в боротьбі».

Микола Загорський

Список використаних джерел:

  1. Ґотгольд Ефраїм Лессінґ — Мінна фон Барнгельм, Емілія Ґалотті, Лаокоон, Дніпро, Київ, 1976.
  2. Цьотка — Вибране, Дніпро, Київ, 1976.
  3. Чернышевский Николай Гаврилович — Пролог. Избранные произведения, художественная литература, Л., 1978.
  4. Milan Sobotka — Člověk a práce v německé klasické filosofii, Praha, 1964.
  5. Marek Jan Siemek — W kręgu filozofów, Czytelnik, Warszawa, 1984.
  6. Marek Jan Siemek — Fryderyk Schiller, Wiedza Powszechna, Warszawa, 1970.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.