Дереш і Винничук на Razomfest: суб’єктивні «нравицця» і «не нравицця»

Razomfest – проект, який об’єднує музику, літературу та подорожі. 22-23 квітня у Львові пройшов вже 4-ий за рахунком фестиваль, організатором якого є «Територія».

Друг просив мене написати про фестиваль, звідки я повернувся, так, як написали б Ільф і Петров, як зробив би це Марк Твен чи Ярослав Гашек.

       Якби я вмів так писати, то…

       Був би письменником, – урочисто сказав друг.

       Ага, і виступав би на фестивалі.

По правді кажучи, нічого поганого у публічних виступах немає – так робили багато відомих літераторів. Той самий Марк Твен об’їздив півсвіту, читаючи лекції. Чарльз Діккенс подорожував і майже без відпочинку влаштовував публічні читання своїх творів. Можливість виступити перед людьми, які прийшли на тебе подивитися, прийшли тебе послухати – прекрасна можливість, якою треба обов’язково скористатися. Хіба нормальна людина відмовиться виступати перед публікою, яка ловить кожне твоє слово, яка хоче тебе чути, яка віддана тобі?

Любко Дереш, з такої точки зору, звичайна людина.

Тепер скажіть, як би ви постаралися виступити перед такою вдячною аудиторією? Чи підготувалися би ви, чи спробували би розповісти щось цікаве? Мені здається, що навіть запитувати таке недоречно: очевидно, лектор мусить постаратися на славу.

Любко Дереш приніс із собою роздруківки. Виразним голосом із обережною інтонацією він привітався і сів на сходи, що ведуть до сцени. Почалось.

Говорив він про себе і свій тернистий літературний шлях, а конкретно – про свій новий, ще недописаний роман. Працює над ним із 2011 року.

Як і годиться, задум роману народився неочікувано. В Єгипті. На відпочинку письменник закохався. Любов, ми знаємо, робить із душами, серцями і мізками ні в чому не винних людей страшні речі. Любко Дереш, як бачите, почав писати нову книгу.

То була точка неповернення. І в літературі без точки неповернення – ніяк. Знаєте, наприклад, де точка неповернення в романі  Л. Толстого «Анна Кареніна»? Любко Дереш сказав, що в кінці – коли Анна кидається під потяг. Хто б сперечався, що після такого ще можна кудись повертатись!

Так от, відколи Любко закохався в тому Єгипті, він перестав читати й писати. Все розмірковував, шукав себе в собі. Зайнявся медитацією і вже 5 років вірний цьому заняттю. Медитація, кажуть, допомагає відшукати гармонію з собою і зі світом. І весь цей час талановитий письменник виношував у голові задум, задум нового роману.

Майбутнє – особливо цікава для Дереша тема. «Після 13 року, – говорить Дереш, – особливо після подій в Україні, світ дуже сильно хитається».

Звідки ж береться майбутнє? Хтось вважає, що час іде сам по собі. Інші переконані, що майбутнє буде таким, яким його зробить Бог. Треті вважають, що завтрашній день залежить від того, чим займаються люди сьогодні. Я так і не зрозумів, що цими словами хотів підкреслити у своєму виступі Любко Дереш, але я впевнився, що йому не однаково, що там нас чекає завтра.

А чекає нас що? Після інформаційних технологій, на його думку, людство чекає ера панування психотехнологій.

Так от, український романіст завершує велику працю про те, як люди готують революцію технологій, психотехнологій. Але: це не опис світу, а описання мрій про цей світ. «Історія про те, як люди мріють, а потім їхні мрії розбиваються об реальність».

А чому люди мріють? Бо зараз все «якось не так. Чогось ще бракує. Це вищі сфери. Людей тягне в трансценденцію». «Ми навіть уявити не можемо, наскільки глибоко в своїх світах живуть люди. Бо для людей важливо жити в світі невидимому. Нам треба жити в ньому, в своєму невидимому, – і невідомо, на добре це чи на зле».

Це все Любко Дереш розповів за лічені хвилини. Далі він взяв свої роздруківки і пообіцяв прочитати три уривки зі свого ще недописаного роману.

Із того, що читав Любко Дереш, я зрозумів, що обов’язково не придбаю цей роман. Не тому, що книжка буде поганою. Мені настільки начхати на те, про що йдеться в романі, що буде нахабством відібрати цінний екземпляр у людини, яка жадає дізнатися більше про суперсекретні розробки в радянських лабораторіях, за допомогою яких «совєти» планують завоювати весь світ. І ніякого діла до науковців, які медитують, мені теж немає.

       Чуєш, приходь сьогодні ввечері на медитацію.

       ?

       Ми щодня півтори години медитуємо.

       О котрій початок?

       О шостій. Але ти приходь раніше, щоб всім місця вистачило.

Я не кажу, що такий діалог є в ще недописаній книзі Дереша, так само, як і не стверджую, що нічого подібного там немає. Я лиш до того підводжу, що двадцять, якщо не більше, хвилин чоловік, який розсівся на сцені, читав дуже підозрілу (на мій суб’єктивний погляд) писанину.

Там було все: фашисти, «фаза мороку і фаза світла», «донецька прокуратура», «вчений і наука для душі», «дитина териконів і шахт», «культурно-богемна тусівка», «скоростиглий продукт інтернетизації», «бриніння сердець і життя», «вкрай драматичне притягання зірок». Був навіть «серпанок ще нерозквітлої ймовірності».

Я зовсім не хочу говорити про творчість Любка Дереша. Я всього лиш прийшов на фестиваль послухати літераторів. Всі мої уявлення про постать письменника розбились об сидячого на сцені Любка Дереша. Ні тобі теми виступу, ні поставленої проблеми, ні запитань, ні роботи з публікою. Нічого. Нічого, окрім зачитування з листка своєї творчості – і то, поки не створеної.

Якою самозакоханою має бути людина, щоб вірити в те, що текст сумнівної якості може бути цікавим іншим людям!

Я не стверджую, що Любко Дереш пише беззмістовну низькоякісну прозу. Я, на правах відвідувача того фестивалю, всього лиш уважно слухав, а те, що я почув – ніяк не стосується літератури. От хіба можна назвати літературним таке: «Пошла реакция. Олегович, похоже, вошел в струю. Начались мощные движения»?

Вирішувати, звісно, не мені. Але й не Дерешу. Він же вирішив, що це непоганий уривок, причому настільки непоганий, що чом би не зачитати його відвідувачам, які заплатили гроші за те, щоб у промерзлій залі старого театру ім. Лесі Українки послухати кількох людей, які вважають себе спеціалістами в своїй справі.

Це вже нахабство. Компетентний він у своїй справі чи ні – хай вирішують ті, хто розбирається в компетенціях. Мій обов’язок як ошуканої людини – обуритись. Так, я переконаний, що Любко Дереш, називаючи себе письменником, опускає літературу і всі славетні, великі імена геніїв до рівня «пошла реакция, начались мощные движения». Такий рівень володіння мовою, словом, припустимий хіба лиш для сценаристів дешевих серіалів. Як, наприклад, у відео нижче. Література – вище подібного вандалізму.

Впродовж читань Дереша мені вдалось не замерзнути і навіть досидіти до виступу Юрія Винничука. Старий, мабуть, взагалі не готувався. Ні, роздруківки у нього були, може навіть більше, як у Дереша. Ставку він робив тільки на них. Другу хвилину за мікрофоном, а він уже виразно, як актор на кастингу, читає свій… ще недописаний роман.

Мода зараз на «ще недописані» романи. Кому потрібні завершені, повні, цілісні, пристойно побудовані, грамотно викладені, логічно виструнчені, відредаговані романи? Кому взагалі треба художня література?

Найпечальніше – чи найсмішніше – те, що уривок почався з «оригінальної» фрази: «Той сонячний суботній ранок не віщував нічого тривожного». Ну як тут не дивуватися майстерності художника, який добився такої образності, який так глибоко і точно вміє передати атмосферу!

Далі, між іншим, сюжет народжується. Про що книга я, чесно, не зрозумів, але пояснимо це моєю вузьколобістю.

Я читач, який ні чорта не розуміє в українській сучасній літературі. З чого можна зробити висновок, що я не сучасний. Може мене взагалі не існує, – от настільки я відстав від сучасної української літератури.

Хто знає, якби я досидів далі і послухав виступи Макса Кідрука й Іздрика, може осучаснився б трохи. Але я пішов, бо, за термінологією Дереша, те «видиме», що я бачив, було аж занадто «невидимим». А це втомлює страшенно.

 Доки я ще сам не повірив у те, що мене немає, скажу дещо наостанок. Зв’язка «література-подорожі» виявилася дуже невигідною для літератури. Мандрівники, попри те, що далеко не всі заслуговували стояти на сцені, говорили про те, що вже пережили, про те, що знають і в чому впевнені. А Любко Дереш і Юрій Винничук читали «ще недописані» романи. Скільки б вони не дописували, їхні книжки залишаться книжними.

Немає нічого гіршого за літературу, відірвану від життя.

Хоча ні, брешу. Є.

Гірше від цього дві речі: неусвідомлення письменником, що він пише повну нісенітницю, яка ніяк не стосується життя його читачів, а також  байдужість читачів до того, що якийсь горе-автор повільно, але впевнено опускає мистецтво до рівня своїх власних можливостей.

 

P.S. За підтримку, притулок і екскурсію Львовом подяка Каті Ш.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *