Чи є життя після “Пекла” або чому варто дочитати “Божественну комедію” до кінця

Вам завгодно познайомитися з Данте. Італійці називають його божественним, але це божество приховане, небагатьом зрозумілий сей оракул; у нього є і свої тлумачі, але це, можливо, ще одна причина залишитися незрозумілим. Слава Данте повіки стоятиме, бо його не читають. Є в ньому два десятка рядків, знайомих всім напам’ять; цього досить, щоб позбавити себе труднощів проникнути в усі решта.

Вольтер

Ця цитата з Вольтера* трапилася мені якраз тоді, коли мій запал прочитати “Божественну комедію” вже почав згасати. Після драматичного “Пекла” йшло заплутане “Чистилище”, через яке було потрібно продиратися, а “Рай” взагалі видався дуже складним і здебільшого нудним. Але після слів Вольтера я не міг дозволити собі не дочитати твір, бо розумів, що від такого я не просто втрачу дуже багато, але й потраплю до числа тих, хто “Данте не читав, але поважає”. З тієї ж причини довелося мені віднайти і джерело цитати з Вольтера.

Колись відомий атеїст Євграф Дулуман, лекції якого мені пощастило слухати в університеті (хоч я їх прогулював безбожно – бігав на побачення), говорив, що якби потойбічний світ існував, йому особисто хотілося би потрапити до пекла, оскільки в раю неймовірно нудно і нікуди податися, а от у пеклі принаймні щоразу якісь нові “процедурки” призначають. Він тоді так і сказав – “процедурки”. Хоча Євграф Каленикович мав на увазі зовсім не “Божественну комедію”, його слова мені тут пригадалися. Головною розвагою після прочитання “Пекла” було визначати, на яке його коло ти потрапиш після смерті: асортимент гріхів там і правда чималий. Звісно, хочеться потрапити до Лімбу і не потрапити у “передпокій”, де перебувають

“Ті, що зірок, мізерні, не хапали,

Жили собі без гани, без хвали”,

тобто де тісняться байдужі та нерішучі, для яких навіть у Пеклі не знайшлося місця. Це, звісно, страшна перспектива, та й усе Пекло в цілому жахливе: герой Данте кілька разів навіть непритомніє від тяжких вражень. Але дочитавши твір я виявив, що не менш страшним у “Божественній комедії” є Рай – можливо, він є навіть страшнішим за Пекло. Усе, що в Раю можна робити – це лише славити бога, діву Марію і все святе сімейство, радіти та вбирати світло і любов, що ллються із триєдиної цятки Істини, та ще й робити так вічно. Оце щастя!

Взагалі Рай у Данте – це не просто якийсь потойбічний світ, де життя триває після смерті чи де воно тільки починається, як ми його уявляємо зазвичай. Рай наближений до сяючої Святої Трійці, оскільки він і за способом свого існування найповніше їй відповідає. Потрапляючи до Раю, душа людини стає ближчою до Творця, який є чистою Істиною. В Раю вона більш чи менш безпосередньо може цю Істину споглядати, вбирати у себе, пізнавати. У такому пізнанні – найвища насолода і мета існування душі, з чим важко сперечатись. Річ, напевне, в тому, що у такій концепції Раю Данте вичерпує всі його можливі образи, доводить їх до межі. В Раю робити так само нічого, як і у Пеклі; життя там однаково немає, тож на воротах Раю, якби такі були, теж можна було би викарбувати “Лишайте сподівання всі, хто входить”. На що можна сподіватися, якщо істина, пізнана в Раю, залишиться там же – прикласти отримані знання буде ні до чого, в Раю їх застосовувати не потрібно, адже він сам є втіленою істиною, ця істина Раєм струїться? Якісь сподівання можуть бути тільки у Чистилищі, бо там ще є місце для волі людини, для її розвитку – не так, як на землі, та все ж. Можливо, саме тому на четвертому уступі гори Чистилища Данте зустрічає неквапливу тінь, яка аж ніяк не поспішає дертися догори: у Раю для неї все закінчиться – почнеться Вічність, і тінь про це знає. У Данте Пекло, Чистилище, Рай – це єдина система світопорядку, тому дійти до Раю чи зійти у Пекло – це ніякий не вихід. Це, навпаки, відсутність виходу, кінець.

Через це і герой Данте починає свій шлях крізь потойбічні світи не після своєї смерті (що було б якось “природніше”), а на півдорозі до неї, у “розквіті сил” – “на півшляху свого земного світу”. Адже головна задача Данте – це не просто піднятися і достроково зазирнути у триєдину Цятку, а й, наповнившись любов`ю та рішучістю діяти відповідно до Істини, повернутися додолу. Буремне людське життя потрібно привести у відповідність до всезагальних законів всесвіту, які Данте хоча й не пізнав – звалився з неба від натуги – але в істинності яких він, побувавши і в Раю, і в Пеклі переконався сам. Далі треба було тільки діяти зі знанням діла, оскільки вчиняти інакше після побаченого не вийде, а “там” діла просто не буде. Там будуть суцільні радість і споглядання (у Раю) та марноробство і “процедурки” (у Пеклі), але однаково це – бездіяльність та безвихідь. Те ж саме ми бачимо і у Земному Раю, який Данте віднаходить на маківці гори Чистилища: це місце назавжди втрачене для людей, що, напевне, прикро. Але ж Єва частує Адама роковим яблучком не просто так: легкість їхнього буття в Едемі була настільки нестерпною, що ці золоті тенета треба було розірвати будьщо; загроза накликати страшний божий гнів не зупиняє Єву. А от із Пекла – як і з Раю – не втечеш…

Зрозуміло, що сам Данте ще цілком переконаний у тій картині світу, яку він зобразив: для нього існування потойбічних світів є беззаперечним, бо тоді це дійсно був факт науки, а не сліпої віри. Данте виступає дуже прогресивно, зосереджуючи у своєму творі всі передові досягнення науки, філософії, богослів`я, мистецтва своєї епохи. Він бере накраще звідусіль і використовує це для єдиної мети – пояснення та перетворення світу. Показово, що Данте дозволяє собі “перероблювати” усталені релігійні концепції Раю та Пекла відповідно до потреб свого історичного часу: античність і середньовіччя, напів’єретичні та догматичні погляди, минуле та сучасність у нього поєднуються без суперечностей, вірніше – задля вирішення суперечностей. Данте прагнув створити не теологічний трактат про те, як влаштований всесвіт, а влаштувати саме життя відповідно до законів всесвіту; показати, що не лише він, Данте, втратив стежку в похмурому густому лісі, а що всі люди збилися зі шляху. Італія епохи Данте перебувала у безладі; чвари, міжусобиці краяли її та руйнували колишню велич. Данте хотів її відновити, а для цього потрібно було щось робити. Після поразки гвельфів політично він майже нічого не міг вдіяти, оскільки був позбавлений усіх посад у владі та висланий із Флоренції, тож пише праці, в яких “наводить лад”: показує, як воно є, як має і як не має бути. Данте фіксує, що одного лише споглядання Істини, самого лише пізнання замало: треба діяти. Для Данте такою дією, за неможливості інших, стало художнє і політичне слово. “Бенкет”, “Монархія”, “Про народне красномовство”, а згодом і “Божественна комедія” – всі ці роботи були написані, коли Данте вже не мав впливу на події, але продовжував боротися. Тому ці роботи також є певною мірою посланням тим “благородним” (див. “Бенкет”), що йтимуть за ним слідом і матимуть кращі умови для діяльності.

Але так само, як і церква не може створити рай на землі, а може лише обіцяти його на небі, так і твір мистецтва, навіть “божественний”, не може змінити світ. Змінювати світ можуть тільки люди. Напевно, саме через це просвітитель Вольтер так різко висловився проти тих, хто не читає Данте: хоча сам він не особливо поважав “Божественну комедію” і називав її “мішаниною”, написаною із “дивним смаком” (а в нашому епіграфі Вольтер очевидно визнає, що він і сам Данте не дуже розуміє), його дратувала сліпа шана цього твору тими, хто Данте навіть не читав. Я ж після прочитання вважаю, що хоча ідея Данте повернутися до єдиної Римської імперії була нездійсненною, його ідея про об’єднання Італії і всього людства на спільній державній основі була дуже прогресивною. Щодо художніх переваг “Божественної комедії”, то вони виявилися неперевершеними не лише в эпоху Данте, але і в часи Вольтера, і залишаються такими в наші часи. І для того, щоб відчути весь пафос “Комедії”, її треба прочитати та спробувати зрозуміти в русі, в розвитку. Інакше цей твір дуже легко перетворюється в дещо застигле та часткове, наприклад у церковну страшилку чи, навпаки, в солодкі обіцянки кращого життя “десь там”, у застарілий філософський трактат чи в наївну космологію.

Те, що нині нам відомо, що загробного життя не існує, ще зовсім не значить, що ми стали розумнішими від Данте. Він ж-бо був таким розумним тому, що мав діло до всього і до кожного: Данте боліло за все людство, він хотів змінити земне життя на краще і кидав на цю ціль усі можливі засоби. В такому дуже хочеться наслідувати Данте – він тут просто безмежно надихає. Інакше, без такого “діла до всього”, навіть від найсучасніших знань нам не буде користі – будуть лише пустопорожні мудрощі, спрямовані на те, аби нічого не робити і виправдовувати свою байдужість. Через 500 років після Данте Аліг’єрі їх люто висміює Тарас Шевченко у творі “І мертвим, і живим, і ненародженим…”:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

«І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані Раю.

Немає й Бога, тілько я!

Та куций німець узловатий,

А більш нікого!..»

«Добре, брате,

Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм»…

 

*Цитується у перекладі українською за книгою: “Вольтер. Эстетика. Статьи. Письма. Предисловия и рассуждения”, М.: Искусство, 1974. – с. 222-223

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *