Чосер

Якщо ви відкриєте будь-яку статтю про Джеффрі Чосера, то неодмінно дізнаєтесь, що у світі його давно знають як «батька англійської літератури». Але і це ще буде не все. Відомі «Кентербрійські оповідання» дали початок новій епосі в літературі, за що автора називають і «основоположником реалізму». Звичайно, читаючи такі рядки, постає питання: що ж нового приніс у світову літературу Чосер? Спробуємо розібратися.

«Кентерберійські оповідання» пережили свою епоху і стали чимось абсолютно новим у літературі. Аби зрозуміти письменника, треба заглибитися у історію та, перш за все, з’ясувати, в яких умовах він жив і що передав наступним поколінням.

Англія XIV століття — це територія, яка знаходилась поодаль від усіх центрів міжнародної торгівлі, без виходу до Середземномор’я і без будь-яких натяків на національну свідомість. Розвиток стримувався ще й спалахом «чорної смерті» — чуми, яка забрала життя третини населення. Селяни, яким вдалося вижити, йшли до міста шукати бодай якось порятунку. Звичайно, для міської буржуазії це було вигідно, адже пропозиція робочої сили зростала, і тому оплату вони підіймати не збиралися, утримуючи її на рівні, що передував чумі, а ось податки, навпаки, збільшували. Бідні верстви населення були обурені, але ще надто виснажені чумою, щоб повставати проти таких порядків. Свої поневіряння народ виражав у оповідках про сміливого, доброго та відважного Робін Гуда. Знедолені селяни мріяли про справедливість та про героя, який захистить їх.

Віра у спасителя з народу потихеньку згасала, а з іншого боку підступило нове лихо — Столітня війна і пов’язані з нею ще більші податки. Люди все більше надій покладали на підтримку з боку церкви. Та й тут їх не чекали. Церковні феодали самі були чи не найжорстокішими експлуататорами, тому десятину і побори для залежних селян ніхто й не думав відміняти, чи хоча б спрощувати. Король Річард II, в свою чергу, був незадоволений тим, що неймовірно багата церква ухилялася від державних податків за користування землями. Тож виникав іще й конфлікт між світською та церковною владою.

У пануючій антицерковній атмосфері активно почав виступати Джон Уікліф, відомий як перекладач Біблії на середньоанглійську мову. Він пропагував звільнення Англії від впливу Риму та підкорення англійської церкви світській владі. З цього Уікліф виводив право англійського короля на конфіскацію церковного майна. Серед інших дій щодо церковної реформи він виступав за визнання Священного писання основною книгою і заборону попам відпускати гріхи. Його погляди, головним чином, відображали настрої лицарства і городян.

Соціальна нерівність суспільства була очевидною, а найбіднішим селянам випадала найгірша доля. Бідне населення виснажувалося і не могло миритися з таким ходом подій. Вони прагнули відміни поборів і експлуатації податками. Їх єдиною надією був Джон Болл — національний герой — з народу і за народ. Його гасло «Англія буде жити добре лише тоді, коли всі люди будуть рівними» розпалювало жагу простого народу до рішучих дій. Він же разом з Уотом Тайлером підіймав населення на селянське повстання 1381р. Вони домагалися вирівнювання соціальних станів, спрощення податків і відміни кріпацтва. Селяни все ще вірили у «доброго короля» і всі свої біди приписували його радникам. Їх же наївна віра зіграла проти них і допомогла феодалам розгромити повстання. Довгий і багатостраждальний процес визволення селян з кріпацтва дав свої результати лише через десятки років.

Такими були історичні реалії, в яких жив славнозвісний англійський поет. Згодом Чосер напише свій найвідоміший твір «Кентербрійські оповідання» середньоанглійською мовою, аби якнайповніше передати пануючу тоді атмосферу. Проте він не претендував на звання літописця, свою роль вбачав зовсім у іншому — показати значимість людини у суспільстві.

Сам Джеффрі Чосер народився у заможній сім’ї винороба, батько влаштував його на службу пажом до королівського двору, де він вивчав мистецтво і мови. Розгортання Столітньої війни змусило перервати службу при дворі. На той час, Чосер служив в англійських військах у Франції, де потрапив у полон. За нього заплатили чималий викуп, він повернувся до Англії, працював кур’єром при дворі. Наступні сім років життя поета не згадуються у історичних хроніках. Із документів відомо, що у 23 роки Чосер став королівським помічником, а згодом отримав підвищення до інспектора митниці Лондонського порту. Робота дозволила поету відвідати Італію, яка переживала на той час період розквіту Ренесансу. Звідти поет привіз декілька видань «Декамерону». Ці книги доповнювали і так велику, за тогочасними мірками, бібліотеку Чосера, яка нараховувала 60 екземплярів. За правління короля Едуарда III Чосер отримав підвищення і працював наглядачем за податками та зборами. Політичні події мали свій вплив на життя придворних службовців, тому, після смерті короля, прихильність до Джеффрі Чосера зменшилась. Його призначили помічником лісничого Королівського лісу, проте, зважаючи на вік, він повністю відійшов від справ і почав серйозно займатися творчістю.

Поет досить багато часу провів, споглядаючи соціальні події з точки зору правлячої верхівки і, разом з тим, бачив, як важко жилося простому населенню. Він вважав, що земне життя тільки тоді стане цікавим, коли людина буде ключовим моментом цього самого життя. Саме тому Чосер не описував реалії, а, як бачимо, там було що описувати. Це були болючі питання для народу, які в будь-який момент могли повернутися. Він чітко розрізняв події і писав про людей, їх почуття, переживання.

За тих часів у суспільстві побутувала думка про Всесвіт як своєрідну ієрархію. Всесвіт — це ланцюг від простих матерій до Бога. Людина ж знаходилася десь посередині. Єдиним способом подолати межу між земним і духовним було паломництво. До того ж, воно давало змогу влаштувати собі таку собі відпустку, відволіктися від рутини, познайомитись з новими людьми та разом безпечно відправитися у подорож, яка могла тривати рік і більше. Чосер дуже влучно описав ланцюг Всесвіту як шлях від таверни до храму. Ієрархія абсолютно різних соціальних станів героїв чітко показана у пролозі: люди від землі: лицар, поміщик, мельник, управитель; духовенство: монах, настоятельниця храму, монахиня, сільський священник, продавець індульгенцій; люди з міста: купець, трактирщик, економ; люди розумової праці: юрист, доктор, студент.

За задумкою автора, кожний із 29 паломників мав розповісти по 2 історії на шляху до храму і по 2 на зворотньому шляху. Всього ми могли б отримати 116 оповідок, а встиг Чосер написати лише 24.

«Кентербрійські оповідання» називають енциклопедією жанрів, адже тут можна зустріти і лицарські романи, і античні мотиви, і навіть фабліо. Проте Чосер був прихильником жанру сума, оскільки саме через нього можна було показати єдність і цілісність світу. І, звісно ж, центром світу у Чосера була людина. Він не схематизував, не підганяв своїх героїв під окремий шаблон. Реалізм «оповідань» якраз виражається в увазі автора до свого героя: від одягу до ставлення до якоїсь окремої ситуації чи події. Поет подає об’ємний портрет героя, начебто заглядаючи у його внутрішній світ. При цьому він не засуджує, не висміює нікого, тобто показує все як є, без зайвих прикрас.

Імовірно, фізіогноміка взяла свій початок у рядках Чосера, хоча як окреме вчення сформувалась лише у 19 столітті. На відміну від псевдонауки, Чосер зумів показати як діяльність людини відображається на характері і формує зовнішність. Наприклад, невисокий, огрядний мельник повинен бути особистістю повністю зануреною в земне і матеріальне, позбавлений будь-яких духовних прагнень. Крім того він зухвалий і брехливий, форма його бороди вказує на схильність до зради, форма ніздрі — на розв’язний і запальний характер. Знайомство з мельником в оповіданнях підтверджує, що такі риси у нього були:

«Кощун, охальник, яростный гуляка.
Он слыл отчаянным лгуном и вором:
В мешок муки умел подсыпать сора
И за помол тройную плату взять»

Читаючи «Кентербрійські оповідання» не можливо не звернути увагу на яскраві описи природи. Це теж не спроста, оскільки Чосер вважав, що людина здатна пережити відродження точно так само, як природа.

Поет наділяв всіх своїх героїв рисами, які за поглядами тих часів, могли бути наділені лише представники вищих станів. Так, благородство, здатність робити добрі вчинки, самопожертва, доблесть притаманні і філософу, і лицарю. Священик для нього теж просто людина зі своїми бажаннями і думками, інколи не самими благочестивими, а не якийсь взірець.

Увага Чосера до свого героя відкривається для читача у подачі комплексного і не шаблонного портрету. Людина — не набір рис характеру чи думок, це жива індивідуальність зі своїм внутрішнім світом, його недоліками, гідністю і переживаннями.

У Чосера немає поганих чи хороших, є людина така, яка вона є — багатогранна і суперечлива. Всі персонажі по-своєму праві і неправі, тому й сперечаються між собою. А сперечаються тому, що кожен хоче вирватися із рамок, які ставить суспільство. Він також розкриває розбіжність між тим, що вимагає суспільство від людей і тим, ким вони дійсно є. Це свідчить про зміну світосприйняття, про критичний підхід до феодального ладу і спроби заглянути у нечітке, поки що незрозуміле для них майбутнє. Джеффрі Чосер дає нам змогу побачити людину не як ідеал, а динамічний характер, який прагне змін і розвитку.

Вікторія Пігуль

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.