Чого ти найдужче боїшся? (замість рецензії)

Нещодавно ходили з товаришем в кіно. Фільмів зараз знімають дуже багато і у величезної більшості з них задача одна – замилити глядачеві очі та промити йому мізки.

Серйозно, з фільмами нині щось сталося. Якщо фільм український, там обов`язково буде про злочини тоталітарного минулого і ні слова – про жертви сьогодення. Якщо фільм голівудський, то можливі варіанти. Він буде:

а) про шпигунів;

б) про супергероїв;

в) про геніїв;
г) сімейним мультиком, де персонаж хоча б раз має відригнути чи пукнути;

д) романтичною комедією про те, як їх знову поміняли тілами чи про знайомство з черговими Факерами;
е) фільмом жахів, у якому щось зненацька вистрибує з-за кутка й усіх лякає до нестями;

ж) фільмом взагалі не зрозуміло про що (як “Валеріан”);

з) фільмом одразу про все вищезазначене.

Словом, усе робиться задля того, аби відволікти увагу глядача від реального життя й реальних проблем. Дуже рідко нам пропонують фільми про звичайних людей, які досягають бодай чого без суперздібностей, власними малими силами – та й у такому кіно буває щось так перебрешуть, що гидко стає.

Як відомо, перед тим, як показати саму стрічку, в кінотеатрах крутять різні трейлери. Цього разу в кінотеатрі публіка бурхливо реагувала на трейлер до стрічки “Воно” за Стівеном Кінгом. Воно – це потойбічна сила, яка затягує дітей у каналізацію та мордує там. Слоган фільму такий: “Чого ти найдужче боїшся?”.

Дійсно, чого? У дитинстві я боявся спускати ноги з ліжка; коли померла мати – боявся залишатися на ніч сам. Але ці страхи насправді не страшні. Я б не писав цієї замітки, якби зараз не виконував одну терапевтичну вправу, де треба виписати всі свої потаємні страхи – все, що найбільше в житті лякає та від однієї думки про що робиться моторошно. Я виконував цю вправу два дні, багато думав й пригадував. Ось що в мене вийшло:

  • страх опинитися неправим, помилитися;
  • страх не реалізувати свій потенціал;
  • страх стати нудним та “застарілим”;
  • навіки застигнути в дитячих комплексах;
  • прожити все життя з жінкою, яку не кохаю;
  • прожити без сексу до кінця своїх днів;
  • опинитися у борговій ямі;
  • стати вузьколобим одновимірним професіоналом;
  • так ні в чому й не розібратися;
  • втратити контроль над своїм життям;
  • тяжко захворіти, втратити можливість пересуватися;
  • страх прожити марно;
  • страх пережити всіх своїх друзів та родичів.

Я залишив трохи місця в зошиті, адже здається, що я не все виписав. Усі ці речі лякають мене більше, ніж якесь мудило з каналізації – тим паче в образі клоуна. Коли той дивився на мене з екрану, мені робилося не лячно, а смішно. “І це все, на що ви здатні?” – думав я. Здається, мій товариш був тієї ж думки. Від побаченого він то іронічно кривився, то просто реготав.

Жахастики, фільми про неймовірні пригоди, про супергероїв та шпигунів можуть розрадити – для того вони і зроблені. Але вони навряд чи підкажуть відповіді на питання, що їх перед людиною ставить життя. Вони лише відволікають. З таких фільмів просто неможливо навчитися чогось, життя з них вихолощене. Їхній посил такий: якщо хочеш бодай чого досягти – в тебе має бути наворочений гаджет, який робить усе на світі, або виявитися надприродня сила, або тобі має казково поталанити. В мене немає ні того, ні другого, ні третього. Усе, що в мене є – власні руки й мозок та усвідомлення того, що я лише один із семи з половиною мільйярдів людей, які живуть на планеті й теж не мають нічого подібного. Усі окремо ми – комашки, яких будь-що може перелякати, але разом ми можемо таке зробити, від чого і супергерой у штани накладе. Про шпигунів теж бувають чудові, розумні, людські фільми – наприклад, “Майор Вихор” чи “Сімнадцять миттєвостей весни”. Aле ж мова не про них.

Про те, як прості люди гуртуються заради однієї справи, задля вирішення спільних проблем, нині фільмів не показують. Та й про те, як вони долають особисті проблеми з того списку, що я виписав – теж. Таке кіно треба посилено шукати в інтернеті, на торентах, випитувати про нього в обізнаних людей. Словом, це – рідкість. І щойно я написав про це, подумав: мабуть, найбільший мій страх – це збожеволіти, повірити в ту дурницю, якою нас “частують” з екрану. Жити життям обивателя, який сахається від тих суперечностей, що постають перед ним щодня й дійсно співпереживає діткам, які рятуються від фантастичної потвори. Це не життя – сон, який продукує “фабрика мрій”. Наскільки безтурботним має бути той сон, від якого і на хвильку лячно прокинутися – у дійсний світ, де багатьох дітей переслідує справжнє, непотойбічне зло? де панують злидні, війни і голод? де люди століттями позбавлені гідних умов для життя?..

Автор: Володимир Далебі

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *