Боротьба моральних сил у романі Ф. Достоєвського “Ідіот”

Класик російської літератури Федір Достоєвський у романі “Ідіот” у відомій сцені зобразив боротьбу моральних сил. Суть сцени така: князь Мишкін, отримавши ляпаса від Гані Іволгіна, всупереч очікуванням усіх свідків і самого кривдника, не відповів на удар ударом. Натомість заявив, що Ганя Іволгін зовсім скоро буде відчувати сором за свій вчинок. Цим він викликав захват у присутніх і цим же вразив кривдника сильніше, ніж коли б ударив. Князь Мишкін не підставив праву щоку, отримавши ляпаса по лівій. Він вчинив краще, ніж рекомендує Євангеліє, настільки мудро, що йому й не довелось терпіти другий удар. Князь, так би мовити, з першої спроби обпік долоню Іволгіна своєю щокою, так що той не зумів підняти руку вдруге.

Письменник представив смирення як сильну зброю, якою можна перемогти навіть набагато сильніших і впевненіших суперників. Не буде великим нахабством припускати, що автор “Ідіота” вивів свого персонажа якраз для демонстрації цієї думки. Недаремно Максим Горький критикував Достоєвського і Толстого, кажучи, що вони своїми творами пропонували народові один вихід: терпіти. Якщо Тарас Шевченко сварить тих, хто “німі на панщину ідуть”, пропонує “будить хиренну волю” (та ще й сокирою!), то Достоєвський закликає нести свій хрест із гідністю. І вимірювати гідність і велич особистості тим, наскільки “німою” вона може бути.

Очевидно, величчю душі князя Мишкіна сьогодні можуть захоплюватись хіба що нові “рогожини”, генерали й генеральші й більші чи менші князьки. Сучасні “іволгіни” не перевиховаються від того, що ображений, пригнічений, подавлений ними дух терпляче прийматиме знущання. Та й ще питання, коли взагалі хтось із “іволгіних” змінювався від погляду й слів ображеної ними людини. Адже боротьба моральних сил тривала завжди і продовжує тривати. Такий спосіб визрівання духу — в боротьбі. Достоєвський показав свій варіант ведення боротьби, який полягає в тому, що перемагає той, хто обов’язково в ній переміг, уникнувши її, — тобто нічого не показав. Він не показав, що буває з тими, хто уникає бійки і від того програє. Однак це добре відомо всім, хто не тільки читає, але й живе. Влучно це виразив той самий Максим Горький: “сьогодні ти дозволиш чиєсь дрібне зло, а завтра людина, випробувавши цю дрібницю на тобі й не отримавши відсічу, піде з іншого живцем шкуру здирати”.

Те, що буває в книжках, а особливо у книжках Достоєвського, не завжди можна знайти у житті. Сам класик добре бачив, що авторитету, заслуженого Мишкіним від “пасивного супротиву” мало, тому він одразу ж додав йому “балів”, які, втім, ще більше зіпсували твір. Спочатку автору довелось зробити з Настасьї Пилипівної, людини загубленої і зіпсованої, світлу душу, таким чином вдавшись до перетворення грішниці на святу. І потім ще й наділити князя великим спадком. От наскільки мало важить ефект від позиції смирення — навіть автору його мало!

Літературність в поганому сенсі, штучність, кострубатість сцени з ляпасом витікає з вивернутості думки. Достоєвський чи то випадково, чи то навмисно спотворив ні багато ні мало — рух субстанції.

Здавалось би, до чого тут субстанція? Адже письменник зобразив тільки поведінку конкретних (і ще й оброблених літературно) людей, зосередився на їхніх думках, тоді як про субстанцію нічого не сказав. Та й не його, письменника, це справа — займатись філософськими питаннями, він про життя людей повинен писати. Однак це тільки на перший погляд здається, що вчинки, думки й мотиви літературних героїв не стосуються філософських питань. Тільки недосвідчений читач, який вміє помічати лише сюжет, може сказати, що твір показує дії персонажів і більш нічого. Насправді, у вчинках дійових осіб завжди відображується не тільки ідея, тобто уявлення про субстанцію, а й сама субстанція.

Так от, у сцені з ляпасом Достоєвський робить спробу відобразити дух субстанції. І йому це вдається — щоправда, по-своєму, “по-достоєвськи”. Відтак зображена ним субстанція не є собою. Зате автор “Ідіота” зазіхнув на приписування субстанційності позиції князя Мишкіна.

Георг Гегель у “Феноменології духу” писав: “Рух моральних сил одна проти одної, як і рух індивідуальностей, які їх стверджують у житті і вчинках, досягнув свого істинного кінця тільки в тому, що обидві сторони зазнають однієї і тієї ж смерті. Бо жодна з цих сторін не має ніякої переваги над іншою, щоб бути більш суттєвим моментом субстанції”. Гегель замість слова “боротьба” вживає конструкцію “рух одна проти одної”, але це саме боротьба — в ті моменти, коли сили зіштовхуються. Філософ правий, що в своєму русі жодна з сил нічим не сильніша чи краща, ніж інша. Та коли говорити про момент їхнього зіткнення, то має велике значення напрямок і, так би мовити, швидкість руху кожної. Простіше кажучи, важливі дві речі: що стоїть за конкретною силою, а також хто її представляє і задля чого.

У романі в епізоді з ляпасом різні моральні сили не існують абстрактно, їх представляють різні індивіди: з одного боку — князь Мишкін, з іншого — Ганя Іволгін. Ці дві індивідуальності могли б ніколи не зустрітись; до вказаної сцени вони справді мали однакові права на існування, кожному здавалось, що їхні претензії на всезагальність виправдані уже хоча б тому, що відповідні моральні сили виправдались у собі. Проте ситуація змінилась, коли дві моральні сили, представлені різними індивідуальностями, зустрілись. А те, що перемогу (без боротьби) отримала моральна сила, представлена Мишкіним, зовсім не відповідає ні логіці твору, ні історичним умовам, ні логіці життя.

Сам Федір Достоєвський добре знав, що таке боротьба моральних сил. Він у молодості представляв одну силу, яка в той історичний момент виявилась слабшою. Хоча те, що вона слабша, було видно з самого початку. Буташевич-Петрашевський, один із видних російських фур’єристів, гурток якого відвідував молодий Достоєвський, вимушений був боротись із царизмом далеко не як рівний із рівним, тобто “не за Гегелем”. Буташевич-Петрашевський протистояв моральній силі великої державної машини, що включала в себе тисячі службовців і агентів, тоді як свою (утопічно-соціалістичну) ідею представляв вельми скромно: уклав словник іншомовних слів, куди навмисно підібрав саме ті терміни й поняття, які можна було трактувати у вигідному для його позиції світлі. Де ж тут відсутність переваги однієї моральної сили перед іншою? Це те саме, що сказати, що Карл Євгеній, заборонивши Шиллеру писати, вчинив як рівний із рівним. Чи сказати, що Шевченко, підсміюючись над “неудобозабываемым тормозом”, стоїть із царем на одному рівні за силою. Тут очевидна нерівність боротьби.

Між іншим, індивідуальності, котрі в житті і вчинках представляють моральну силу, — це не обов’язково індивіди. Індивідуальністю може бути й колектив, і навіть держава. Тепер, отже, ми можемо говорити, що хоч ляпаса князю Мишкіну дав конкретно Ганя Іволгін, але представляв він тут моральну силу іншої, набагато більшої індивідуальності — відмираючої аристократії. А князь, у свою чергу, діяв (бездіяльно) від імені всіх духовно багатих людей, яким було не по дорозі із прихильниками лозунгу “православ’я, самодержавність, народність” — не всіма прихильниками, а тільки тими, хто особливо грубо, захищаючи своє, поводився із представниками інших точок зору.

Достоєвський, якщо судити з цього роману, не знає, що протиставити царизму, від якого колись постраждав сам. Так само не знає він, що то за індивідуальність, яка може своїми вчинками і життям стверджувати в дійсності нову моральність. Його князь Мишкін — позаісторична постать, вона, щоб стверджувати свою правоту, мусить стояти вище всіх конкретних ситуацій — просто тому, що в кожній конкретній ситуації програє. І тільки цим — готовністю програвати, знеціненням кожного моменту, — відрізняється від інших. Князь Мишкін представляє у творі абстрактну моральність. Таку, яка, освоївши “зброю смирення”, зможе, на думку автора, примирити різні моральні сили й уникнути зайвої “боротьби-штовханини”.

Це звичайна річ у літературі, коли персонаж подається як тип. У художній літературі завжди зображується таке одиничне, в якому “просвічується” всезагальне. Але не завжди те одиничне, яке здається письменникові всезагальним, насправді таким є у дійсності. І саме в цьому полягає помилка (ймовірно, цілком свідома) Достоєвського, що він подавав як всезагальне таке одиничне, яке в дійсності давно втратило позиції не те що всезагального, але й просто оригінального. Звідси і те, що боротьба моральних сил у романі не є відображенням дійсної боротьби, а є всього лиш уявленнями автора щодо того, якою остання повинна бути і як повинна відбуватись.

Щодо слів Гегеля про те, що обидві сторони зазнають, зрештою, однієї й тієї ж смерті, то це не так. Та сила, яка перемогла, стає всезагальною, тобто перестає існувати як моральність, а стає мораллю, а пізніше — самим життям. Натомість та, котра програла, вимушена існувати у формі моральної сили, міцнішати як ідея, не граючи вирішальної ролі у дійсності.

Достоєвський, прагнучи відстояти симпатичну йому моральну силу, закував її у нежиттєвій формі. Таким чином Достоєвський відібрав у князя Мишкіна право перемагати й бути щасливим — для того, щоб зберегти його моральність. Це, може, гарна ціна, на думку Достоєвського, проте зовсім нерозумна з точки зору простого індивіда, який, на жаль, доволі часто навіть не уявляє, що своїми вчинками й життям стверджує моральну силу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *