Богдан-барабан

У дев’ятому класі до нас прийшов новий учень. Він одразу попередив, що прийшов тільки на один рік.

Богданом назвався, прізвище – Рябець. Ото, буває, прізвище підходить людині: волосся у Богдана рябе, ніс у ластовинні, довкола рота пробився пушок, який під вересневим сонцем сам, здавалося, світився. У дев’ятому класі всі смішні – тіло спішить вперед, росте, руки задовгі, не знаєш, куди їх діти. Серед нас Богдан не вирізнявся, він стояв у шерензі, такий же, як і всі: сутулий, перекошений трохи вліво, але з ясними очима. Говорив мало, слухав кого хотів. 

Я його й раніше знав – ще з тих часів, коли ми жили на Аврамівці. Це село знаходиться за три кілометри від міста. Ми оселилися у хаті навпроти будинку мого діда, який попросив сусідку прихистити нашу сім’ю на кілька місяців, поки ми не знайдемо кращий варіант. Тато мій познайомився із татом Богдана. Мама моя знала його ще зі школи.

      Тюхтій був, – пригадувала вона. – Ми його “Зьозіком” називали.

Вона з батьком Богдана – уже й не пам’ятаю його імені – не розмовляла. Ну, привітається, слово-два скаже. А мій тато, бувало, вечорами бесідував із ним про те, про се. Стоять вони вдвох на вулиці, під горіхом, теревенять, палять цигарки одну за другою, спостерігаючи, як ми граємося. А гратися ми вміли й любили.

Моя старша сестра і Богдан були трохи сміливішими за мене. Як чкурнуть із дому зранку, то до обіду їх немає, а після обіду, якщо мама не встигне спіймати, знову зникнуть до сутінків. То вони разом ходять, дружні такі, що далі нікуди, – а то посваряться, і ввечері вся вулиця чує Богданові дражнилки: “Олька-бараболька, Олька-бараболька”. А у Ольки фантазії більше. Придумала чи десь почула: “Богдан-барабан, закотився під диван. Стали його діставати, стали його рятувати, Раз, два три, чотири…” 

      А де його мама? – якось запитав я у свого тата.

      Нема.

Така відповідь мене тоді задовольняла. Ну нема, то й нема – що тут незрозумілого? Я ще й сестрі це тихенько розповів. 

      Я знаю де, – сказала сестра. – Мама його живе в центрі.

Центр – це якраз місто. Чому вона там живе, коли у неї Богдан тут – я вже не міг зрозуміти. Та й чому тоді мій тато сказав, що у Богдана мами немає, коли вона є?

Я запитав у своєї мами. У неї не було часу пояснювати, тож вона відправила мене до бабусі. Я сам не пішов – підмовив сестру, бо вона ж старша, хай питає, а я послухаю.

      Це, знаєш, у них так вийшло, – сказала бабуся. – Мама його народила, пожила трохи, а потім влюбилася в іншого – і пішла. То зазвичай, коли так буває, жінка й дитину забирає з собою, а тут, бачиш, не захотіла. У неї зараз донька є – вважай, сестра Богдана.

      А він із нею дружить?

      Та ні, не дружить. Батько Богдана казав мені, що гуляли вони якось в центрі і перестрілися. Богдан не пам’ятає мами, як вона виглядає, а вона ж-то знає свого чоловіка колишнього. І не привіталася навіть. А на Богдана і не подивилася. 

      Не дивно, – зітхаючи, підсумувала бабуся, – що батько його часто випиває. Нап’ється – і лупить малого. А той з дому втікає. Ти з ним дружи, Оля, йому потрібен друг. Бо вдома у нього друга немає. Тільки про це все не говори ні слова.

Оля, звісно, все переказала Богдану. Дружба не те, щоб скінчилася, але кілька днів Богдан не заходив по Олю після сніданків і обідів, а якщо й заходив, то вже не так довго вони гуляли.

Була у Богдана ще бабуся. Товста така, від неї тхнуло страшенно. Не тільки ми всі, “малявки” з вулиці, глузували з неї, але й сам Богдан. А вона розмахувала палицею і кричала на все село. Щоранку вона ходила в центр, сідала біля універмагу, просила на хліб, і після обіду верталася додому. Часто її можна було побачити на чиємусь городі, але люди її не гнали – скільки вона зможе взяти? 

Де Богдан їв – ми з Олею не знали. Бувало, що з нами обідав. Тато чи мама кликали його до столу, він сідав біля нас, спочатку соромився, а потім розганявся і просив ще. 

      Бідолашний, – казав тато мамі, а я підслуховував. – Говорю із Зьозіком – той скоро зіп’ється геть. Хто подивиться за малим? Бабі він не треба зовсім. Уявляєш, вона готує тільки на себе! Добре, що малий навчився красти.

      Що тут доброго? – відповідала мама. – Аби тільки наших не навчив!

      Ну, слухай, ти не суди його так швидко. Що накажеш йому робити?

Наказувати Богдану міг тільки його батько. Батька Богдан слухав завжди, хоча той його лупив. Я, дитиною, складності життя сусіда не бачив і не розумів. То все для мене було нормально. Та й Богдан швидко забував образи, часто реготав, навчив мене плавати і навіть ловити раків на пальця. Ми вибиралися до греблі, він заходив у воду, засовував долоню поміж коріння, вовтузив там пальцями, а потім зойкав, починав сміятися і викидав на берег, мені під ноги, живого чорного рака. 

      Як лоскотно щипає!

А мені не було лоскотно, я боявся раків. Мама забороняла мені ловити раків із Богданом. Тож я тільки сидів і дивився, як Богдан, стоячи по пояс у ставку, мружиться від сонячних зайчиків, що стрибали по воді.

Якось ми спіймали черепаху. Богдан узяв її собі. Вирішив зробити для неї акваріум. Попросив батька, щоби поміг, але той якраз був геть п’яним; ні з того, ні з сього замахнувся – і був би вдарив сина в голову, якби той не ухилився. Я бачив це, я стояв тоді біля їхніх воріт! Я аж зойкнув. А Богдан – нічого: не розізлився, не образився. Почекав, поки батько щось нерозбірливо пролепетав, і знову попросив про допомогу. 

Черепаха здохла за кілька днів, хоч ми доглядали за нею. Поклали її у ящик, у якому вистелили плівку. У черепахи було багато води, ми кидали їй травичку, кашу, хліб, а вона все одно підвела нас. Мій тато взяв ящик і поніс хоронити черепаху, котру ми встигли назвати Тортиком. Ми пішли за татом і дивилися, як він дістав Тортика і поклав у ямку, присипав землею і поставив камінчик на могилці. Плакали страшно.

З тих днів у Богдана багато змінилося. 

Помер батько. Від пияцтва, – як пояснював, анітрохи не соромлячись, сам Богдан. Богдан відселився від баби у маленьку сусідню будівлю – щось середнє між сараєм і гаражем. Нове житло він облаштував сам, на власні гроші та на свій смак. Я там ніколи не був, але Богдан говорив, що у нього не холодно взимку, є телевізор, ліжко, крісло і магнітофон. Де він узяв на це гроші? Казав, що працює на будівництві – і це дійсно було так. Але багато він замовчував, і волів, аби у нього зайве не розпитували. 

Те, що у нього водилися гроші, стало відомо і його бабці. Напевно, саме від бабці, а не від чужих людей, на дверях Богданової оселі висів замок. 

      Я даю їй гроші щомісяця, а їй мало. Куди вона встигає їх витрачати? На що?

І по городах вона показувалася, і під універмагом сиділа. Моя бабуся, котру я часто провідував, казала, що жодного разу не бачила, щоб Богданова бабця чимось допомогла онуку. 

Богдан пішов зі своєї школи тому, що її закрили. Малих дітей на вулиці зовсім не було, молодих сімей, які сюди приїхали – теж. Богдан сам розпоряджався своїм життям. Він сказав, що дев’ятий клас закінчить у нашій школі, а потім піде у ПТУ.

Його не чіпали, він відсиджувався на задній парті. Вчителі, коли його не було, знизували плечима і хитали головою.

      Не буде у нього майбутнього. Не робить для цього нічого.

Але вчителі не знали, що Богдан мав хист до техніки. Він міг розібрати й зібрати будь-який мотоцикл у селі. До нього приїжджали з міста, щоб він поглянув під капот “жигулів” чи навіть іномарки. Це для нього було простіше простого – виявити, де “барахлить” і що треба замінити, прикрутити, викинути. Його кращий друг, Льонька, цілими днями допомагав йому вовтузитися з технікою. Подвір’я стало більше схожим на пункт прийому металобрухту, ніж на нормальний двір із клумбою та виноградом. Тут валялися ресори, там складені були автомобільні шини, за ними – тріснуте лобове скло. А скільки гайок і болтів вросли в землю!

Якось я йшов після уроків до бабусі і перестрів Богдана. 

      Добре тобі самому жити? Не нудно? – Запитав я.

      А чого ж мені має бути недобре? – відповів він. – Та я і не сам: Льонька, Вова, Марина приходять. Щодня. Вже набридли – не знаю, куди дітися. Час переїжджати.

Він засміявся. Видно було по ньому, що він щасливий. 

      Ні, а серйозно, – продовжив я. – Кудись збираєшся після навчання їхати?

Ми всі тоді дорослішали. І всі ми, хай якими були різними, сходилися на тому, що треба втікати подалі з цього села і цього містечка, яке з кожним роком звужувалося, ставало тіснішим і все дужче душило тих, хто у ньому залишався. 

Богдан не хотів відповідати, – а, може, не мав що сказати. 

Відтоді я з ним не говорив та й, зізнатися, не думав про нього. Не до Богдана мені було, не до товаришів дитинства, які жили колись по сусідству. Хто про них взагалі думає? Вони живуть самі по собі, кудись діваються, а з’являються, коли їх не чекаєш. У них все не так, як у людей. 

Я вже закінчував університет, коли бабуся нагадала мені про Богдана. 

      Взимку це сталося, вже місяців як зо три тому, – розповідала бабуся. – Він прийшов після роботи додому. Ввімкнув телевізор, ліг спати, – а телевізор у нього старий, щось у ньому перегоріло: якийсь контакт чи що… Телевізор вибухнув, утворився страшенний чад. Льонька друга знайшов. Стукав у вікно, перед роботою – бо вони разом на СТО працювали. Богдан ніколи не запізнювався і не просипав. Значить, щось було не так. Льонька виламав двері, викликав міліцію. На похорони гроші збирав, по хатах ходив. Так і назбирали – потроху, та й вистачило. Прощатися прийшло дуже багато людей. 

      А мама його прийшла? – перебив я.

      Ні, чого вона мала приходити? Я не бачила її. Та й баба його теж не прийшла. Отак-от…

Бабуся помовчала.

      А знаєш, – зітхнула, – він женитися хотів. На Маринці, пам’ятаєш таку?.. Жаль, дуже жаль, коли молоді помирають, а ще більше жаль, коли такі як Богдан. Він витягнув Льоньку, коли той одною ногою уже у в’язниці стояв. І не тільки Льоньку. Богдан, хай земля йому буде пухом, хорошим був хлопцем. Я оце думаю, і ніяк не зрозумію, як він у такій сім’ї, з такими генами, людиною виріс?

Я повертався до університету з важкими думками. Шкода, що так по-дурному пропала людина. Могла стільки всього зробити, а задихнулася. 

А, може, Богдан і так зробив багато, може, встиг більше, ніж міг? Може, він задихнутися мусив раніше, бо душили його з самих пелюшок? Народився, прийшов у світ – а його тут ніхто не чекає. 

Хай там як, хороший був хлопець. Світлий, з рябою головою, з ластовинням на носі. А як раків умів ловити! Я такого більше не бачив. 

Мирослав Кравець

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *