"345 Modern House", sculpture by Douglas Coupland

Антиутопії та міркування про суспільство майбутнього

Твори, що одержують наліпку “антиутопія”, з’являються із регулярністю, якій можна позаздрити. Деякі з них дійсно намагаються розглянути питання та проблеми облаштування суспільного життя, але більшість досить успішно експлуатує антиутопічний антураж. Саме тому необхідно з’ясувати, чим насправді є антиутопія та чому її вивчення потребує наукового підходу.

В більшості знайдених мною визначень антиутопія розуміється як протилежність утопії. Це твердження, якщо сприйняти його абстрактно, може здатися логічним. Одначе такий підхід видається вкрай хибним. Жанр антиутопії, більше за будь-який інший, виявляється історично-конкретним, а отже розуміти його необхідно також історично-конкретно.

Що, по суті, таке утопія? Це спроба вирішити проблему облаштування суспільства майбутнього на рівні індивідуального уявлення, певним чином “полагодити” майбутнє відповідно до своїх уявлень про благо, справедливість і рівність. Тобто так, щоби майбутнє узгоджувалося з уявленнями автора про хід історичного розвитку, а не з логікою самої історії.

Звичайно, філософія прийшла до наукового розуміння законів історичного розвитку та до необхідності діяльності відповідно цієї “усвідомленої необхідності”, в тому числі, завдяки утопічному концепту, проте утопія сама собою навряд чи може бути керівництвом до дії. Сумнівно, що зараз хтось сприйматиме всерйоз працю Томаса Мора як керівництво в організації нашого з вами життя.

Антиутопія – це явище іншого порядку. Будь-яка істинна антиутопія завжди містить у собі поставлену проблему. Для антиутопії характерні спроби розглянути суспільство в його розвитку, тоді як визначальною рисою утопії є її статичність. У кожній антиутопії можна знайти вузол суперечностей, на які вона звертає увагу і які намагається вирішити. Нехай це буде проблема диктатури та контролю в Орвелла, проблема особистого та суспільного в Замятіна, проблема інтелекту та конфлікту поколінь в “Гидких лебедях” – це проблеми не створеної розумом та фантазією автора реальності чи віддаленого майбутнього, а суперечності нашого світу, наявного буття, що з кожним кроком історії постають перед нами. Діло антиутопії – або довести ці суперечності до логічного завершення їхнього становлення, або звернути на них увагу через гіперболізацію, іноді на межі з абсурдом в дусі Террі Гілліама.

Так історично склалося, що більшість літературних антиутопій у своїй основі дотичні до Радянського Союзу, розглядаються крізь його призму. Річ тут не в ідеології, не в особистостях окремих критиків чи симпатиків. Річ у тому, що радянська дійсність, яка була свого часу авангардом історичного розвитку людства, поставила перед цим самим людством величезну кількість проблем. Постановка та вирішення цих проблем полягли на плечі не лише філософів, політекономів, – словом, теоретиків від науки, – але й на письменників і кінематографістів. Вся суть справи тут – у протиріччях нового та старого, спрямувань у майбутнє та пережитків минулого, звільнення людини від стискаючих її історичних кайданів.

Хрестоматійною антиутопією, наріжним каменем усього антиутопічного мистецтва є роман Орвелла “1984”. Оцінка цього твору останнім часом радикально змінилася. Нині мало хто говорить про цю книгу як про “антирадянську” чи “антикомуністичну”, на відміну від перших років її існування. Хоча навіть тоді, як варто відмітити, вістря критики було спрямоване проти явищ державного соціалізму, коли буяння приватного інтересу переливається в безлику механічну “колективність” та, по суті, є логічним продовженням попереднього суспільного устрою. Тоді ж, спостерігаючи за сучасними суспільними та політичними процесами, можна відзначити, що Орвелл написав не тільки не антисоціалістичну книгу (він її, власне, ніколи й не писав, а став жертвою майбутніх інтерпретаторів), але навпаки, надзвичайно точно та ретельно змалював тенденції, притаманні ліберально-демократичному суспільству. Все частіше з’являються свідотства того, що саме сучасний капіталістичний “рай” потребує інтернет-цензури, тотального стеження за людьми за допомогою того ж інтернету та камер відеоспостереження, відслідковування кредитних карт, інформаційних воєн та дводумство. В чому річ? Тут варто зробити невеличкий відступ.

Із ходом історичного процесу в наступних, прогресивних формах суспільства зберігаються пережитки минулого, окремі явища та навіть цілі “шматки” старих формацій. Це однаково стосується і феодалізму, і капіталізму, і соціалізму (останнього навіть більше, адже він не є окремою формацією, а переходом). У суспільстві відбувається безперервна боротьба пережитків минулого та паростків майбутнього.

Евальд Ільєнков у праці “Маркс і західний світ” пише, що негативні явища, які закладені до основи антиутопій, притаманні не тому суспільству, на тлі якого автор розгортає свою оповідь. Антиутопія постає як збільшувальне дзеркало, де відображаються доведені до логічного завершення власні проблеми світу приватної власності. Тому така критика є “імпліцитною” самокритикою. Вона справедлива, оскільки її об’єктом є ще не подолані прогресивним суспільством тенденції та феномени, успадковані цим суспільством від світу “приватної власності”. Ми бачимо, як ці тенденції та феномени “успішно” розвиваються просто перед нашими очима. Якщо говорити про тоталітарну державу повсюдного контролю, то ми справедливо маємо відмітити, що саме в світі приватної власності “держава” неодмінно вибудовується як необхідна “противага” анархії конкуруючих інтересів, як сила, що протидіє відцентровим тенденціям “приватної ініціативи”. А “західна критика комунізму” на всі сто відсотків є самокритикою Заходу, критикою його власних тенденцій, що ведуть до посилення та поглиблення відчуження, “дегуманізації” та інших подібних феноменів.

Окремого розгляду в цьому контексті потребують такі твори Андрія Платонова як “Чевенгур” і “Котлован”, котрі через самий лише факт, що доля Платонова була складною та неоднозначною, були підняті пізньорадянською інтелігенцією на стяги “боротьби з режимом”. Попри спільний із Орвеллом жанр антиутопії, Платонов розвиває свої твори на геть іншому ґрунті, на радикально інших позиціях. Його антиутопії – це якраз чудовий приклад “критики зліва”. Щодо соціалістичного підґрунтя творчості Платонова, то тут варто звернутися до його власних слів: “Трагедія людини, озброєної машиною та серцем, і діалектикою природи, має обродитися в нашій країні шляхом соціалізму. Однак слід розуміти, що це завдання дуже серйозне. Ми ліземо всередину світу, а він тисне на нас рівнозначною силою”.

Він наполягає на тому, що в літературі має бути відображена діалектика соціальних подій, яка лунає як суперечності живої душі автора, і сам блискуче це робить у своїх творах. У нього мова сталінської епохи отримує своєрідне, але аж ніяк не упереджене визначення: це деякий алегорично-утопічний діалект. Відбувається змішування політичної фразеології із мовою та смислами повсякденного буття. Створенням унікальної мови своїх творів Платонов доводить придатність соціалізму як перетворювача Всесвіту. Платонов не знущається над шаржованим варіантом радянської мови. Він шкодує, що дійсність виявляється неадекватною до цієї мови. В цьому і проявляється «боротьба тенденцій», про яку писав Михайло Ліфшиц, колега Платонова по «Літературному критику» (частково зачіпаючи і проблему орвеллівського «Старшого брата»): «Якщо говорити мовою військової тактики, це був «зустрічний бій у темряві», і зіткнення тенденцій, що виникли в цей час, ще найнесподіванішим чином позначиться на майбутньому … Історично так званий культ особистості був лише піною на цій брудній хвилі, і розуміти його як створення однієї якоїсь демонічної особистості було б далеким від наукового погляду на історію». Антиутопії Платонова були тривожним нагадуванням про те, якою багатовимірною була можливість і якою пласкою була дійсність, що її з тієї можливості витягли. Платонов був радикально далекий від тих інтерпретацій, крізь призму яких пропускала його твори ліберальна інтелігенція. Достатньо почитати його публіцистичні тексти: в них він відкривався як оголений і абсолютно щирий герой власних творів, як-от «Котлован» і «Чевенгур». Антиутопії Платонова мають зовсім інше звучання, ніж «1984» Орвелла і «Ми» Замятіна.

Роман «Ми», до речі, є прикладом того, як усередині художнього твору можуть бути поставлені суто філософські проблеми. В контексті створеної ним реальності Замятін ставить питання, що логічно кільчиться із неї – питання про «психологічну», якщо хочете – «соціальну ентропію», тобто про співвідношення рівномірно розлитого спокою, «раю» і «щастя» – і зіткнення, руху, революцій; людського життя, повного і суперечливого – або відсторонено-гладенького в своїй щасливій обмеженості. Вже назва роману натякає на те, що основною проблемою, яку намагається вирішити Замятін, є проблема особистого і колективного (останнє він чомусь ототожнює зі знеособленим). Однак ця проблема у нього так і залишається невирішеною.

Вирішення ж питання про колективне і громадське лежить зовсім не там, де шукає відповіді Замятін. Воно полягає в перетворенні кожного людського індивіда на особистість, на індивідуально-неповторний вилив усезагального. Адже особистість не є тотожною з колективом безпосередньо, свідомість взагалі можлива тільки у змозі подивитися на себе і на свій колектив ззовні. Протиріччя між «я» і «ми» зберігається з розвитком суспільства, але знаходить своє дійсне вирішення – тоді як зараз, із точки зору нашого уявлення, мова може йти лише про абстракції, тобто про знищення однієї зі сторін протилежності: або зникає «ми», або зникаю «я».

Так чи так, антиутопії завжди живляться з ідей ліпшої організації соціального буття і з історичного досвіду їхньої практичної реалізації. І в цьому сенсі правдиві антиутопії є продуктивнішими в пошуках істини, в соціальній критиці, в історичному поступі, ніж найпрекрасніші утопічні концепції, коли ті ігнорують конкретно-історичні умови. Однак більшість антиутопій (за рідкісними винятками) не пропонують реальних і відчутних шляхів для вирішення описаних суперечностей, для запобігання тих крайніх форм і тих радикальних ідей, що відбиваються в антиутопічному світі. Тут можна сказати лише те, що коли вам якісь ідеї не подобаються, то треба проаналізувати той реальний ґрунт, на якому ці ідеї зростають та плодяться, тобто знайти теоретичне розв’язання тієї реальної колізії, того реального конфлікту, де вони виникають. Антиутопії же вправляються з цим завданням лише частково, зупиняючись на півдорозі – та, не знаходячи того ж теоретичного розв’язання, як правило, не показуючи, яким чином можна задовольнити ту напружену соціальну потребу, що відображена в цих ідеях. Та й чи мають вправлятися? Не впевнений. Це, радше, завдання діалектики, філософії в їхній єдності з реальним історичним процесом, і, якщо можна так висловитися, «історичною творчістю», що водить людство вперед осяйною спіраллю розвитку.

Олег Черненко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.